Про стосунки і щасливий шлюб
Feb. 13th, 2017 02:24 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
elisapeyronЯкщо мене питали про стосунки раніше, я завжди відповідала, що це просто пощастило. Так сталося, що ми зустрілися і закохалися. Нас нічого не напружувало одне в одному і не було ніякої праці заради шлюбу. Само собою склалося.
І це правда. Але не вся.
Коли час минає, стає зрозумілим, що просто сподобатися одне одному мало. Люди змінюються. Зовнішньо, внутрішньо. Коли я про це сьогодні говорила з Вовкою, він сказав, "так, я дуже змінився за 12 років, а ось ти така як була!" але це повна маячня =)
Я зовсім не та людина, що у 20 років. Це нормально. Але оскільки процес відбувається повільно і люди що змінюються весь час знаходяться поруч виникає оце відчуття, ніби ви знаєте одне одного усе життя і ніби ви весь час такі як зараз. Але це зовсім не так.
Іноді трапляються якісь життєві потрясіння, що змушують вас помітити зміни, але такі когнитивні дисонанси, як правило тимчасові і так чи інакше вирішуються або витісненням за межі свідомості, або свідомою сублімацією. Так працює людська психіка. Ми маємо узгодити зовнішню інформацію з внутрішніми очікуваннями і лише тоді відчуваємо себе спокійно, інакше в нас буде невроз, паніка, депресія тощо.
Так от, якщо дивитися на наші стосунки тепер, через 12 років, видно чого ми зійшлися тоді. Ми були дуже різними і одночасно майже однаковими. Взагалі це дуже важлива характеристика нас, як пари. Ми, не просто виросли в одному місті в один час, ми ще й за базовими настройками схожі. Обидва логіки, обидва інтроверти, обидва не вміли будувати стосунки і встигли набити шишок в спілкуванні з партнерами. Але тут починаються і відмінності. Вовка буде вам більш зрозумілий, мені здається, бо велика кількість людей зможе проасоціювати себе з ним. Перфекционіст, людина з високими стандартами і вимогами до себе, щодо синдрому відмінниці не скажу, але оттакенний комплекс самозванця в повний зріст. В інеті я зустрічаю купу людей зі схожими проблемами. Намагання всім сподобатися, робити все правильно, віра в справедливий світ та підсвідоме бажання заслужити собі місце в раю. Навіть кохання це те що необхідно заслужити бездоганною поведінкою. Розум, гідність, воля. Будь яка невдача це особистий фейл. Я був недостатньо старанний. Треба працювати над помилками і ставати кращім. Життя це процес досягнення мети і покращення своїх результатів.
Таких як я трохи менше. Навіть не стільки менше, скільки нас душить суспільство, бо ми асоціальні і не хочемо соціалізуватися. Такого як Вовка легко брати на понт, скажи йому що патріотично пахати забесплатно і він порве собі жопу на благо Родінє не задаючи питань. Я ні.
В мене не має авторитетів. Я на одному місті крутила суспільну мораль, закони існують щоби їх порушувати, а життя не має мети і закінчується небуттям. Тому - все дозволено! І якщо Вовка "дрожащая тварь", що мусить постійно доводити своє право на існування сумлінною працею, то я "право імєю" просто по факту існування. Я просто поки що тут. Я знаю, що це лише на певний час, знаю, що мені ніхто нічого не винен. Але також я знаю, що ніхто не має ніякого права вимагати у мене пояснення чому я тут і вимагати мене довести, що я заслуговую на життя. Я. Просто. Є. Існую бо мислю, мислю бо існую. В неймовірному, беззупинному, шаленому вирі життя, Богиня, що не кидає кості, кинула їх на стіл і випали десятки і ось я тут, а за мить мене вже не буде. І тут приходять якісь смертні ідіоти, щоб поспитати мої документи та нагадати мені про борг перед Державою? ХАХАХАХА!
В моєму Всесвіті і більше і менше страху.
Я не боюся облажатися чи не виправдати чиїхось очікувань. Мені плювати, що по вашому правильно, а що ні. Я сама не знаю, що правильно, а що ні. І мені це байдуже. Але усвідомлювання, що цей світ повний хаосу і невизначенності, ентропії та несправедливості має високу ціну. Не пам'ятаю хто з філософів перший звернув увагу на те, що людина на відміну від тварин усвідомлює власну смертність, але саме це, на мою думку і створює напругу, що призводить до когнітивного дисонансу небачених масштабів. Так, бо це важко. Узгодити такий собі факт і знайти в собі сили жити з цим якось далі. Та банально не з'їхати з глузду вдається далеко не всім. Хтось втішається обіцянками загробного життя, хтось знаходить себе у соціально-політичній діяльності. Але як не крути це все витіснення і проекція від безнадегі, від неможливості дійсно змінити щось =)
Справжнє усвідомлення призводить до колапсу свідомості. Панічні атаки, депресія, суїцид, що завгодно.
Більшість людей проходять через це в підлітковому віці і знаходять чим відволікти свій розум. І будують непроникну стіну в голові, куди ховають всі ці "чорні" думки про які ай-я-яй думати. Після цього вони починають працювати, виховувати дітей, срати в коментах ні в чому не винним людям, постити інстаграм, їхати воювати у гарячі точки, усиновлювати дітей, займатися йогою, здавати кров, збирати гроші на хоспіси, рятувати китів.
Зі мною все сталося трохи не так. Я не стала будувати стіну. Я не бачу сенсу в витісненні з себе власних страхів. Але звичайно після такого більшість соціально-значущих ритуалів сприймаються зовсім інакше. Мені важко розуміти людей. Я мушу це визнати. Я погано розумію наскільки важливими для людей є різні речі. Не тільки матеріальні. Символи різні, прапори, священні писання, конституції. Через це мене часто вважають по дитячому інфантильною або безпринципною, цинічною, саркастичною. Короче дуже дуже поганою, ай-я-яй. Непатріотка, так =)
А тепер уявіть, що правильний хлопчик зустрічає асоціальну хуліганку. Яка буде реакція. З одного боку, правильний хлопчик відчує що його кордони вскрили консервним ножем. Перед його "правилами" про поцілунки на третьому побаченні, моє "пішли їбаться в туалет в кіно" виглядає як...
Ось тільки перед тим як звинуватити мене в насильстві зрозумійте, що я усвідомлюю це лише зараз, через 12 років. Тоді я і подумати не могла, що запропонувати хлопцю перепихнутися це щось особливе. У мене взагалі з сексом все не так як у більшості людей. Я не бачу в ньому чогось поганого. Секс - це гімн життя. Це... як для вас сходити в церкву. Моє служіння великій Матері Природі, поклоніння перед величчю життя. Це ви їбетесь, я причащаюся =)
Вкушаю від плоті і крові Буття. Я навіть не намагаюся бути зрозумілою, я знаю що це неможливо. Люди які стидаються навіть власного тіла, не вміють отримувати задоволення від інших. Просто прийміть це і не питайте =)
Але для Вовки це була подорож у світ "а що так можна було?". Феєрична подорож, повірте мені. Виявилося що можна подорожувати по впискам, а якщо не знайшов де зупинитися, в парке Леніна теж можна поспати. А ще можна поставити намет на газоні перед супермаркетом. Можна помитися в туалеті макдональса, можна вкласти дитину спати в кафе. Вдень можна працювати в офісі і ходити в костюмі, а вночі розпалювати вогнище на лисій горі. Та багато чого можна, якщо не питати дозволу.
Я навіть не знаю, коли він зрештою оговтався і почав нав'язувати мені своє правильне бачення життя. Це там, де борщі і вареники, стіни в тон рушничкам і шторам, діти умиті і навчені, газон підстрижений і взагалі все як у людей. В будь якому разі, Вовка набагато більше вкладав у цю картинку ніж я. Хоча я, правда, допомагала, наскільки це було можливо з моєю вдачею.
Вовка хотів сім'ю якої в нього ніколи не було. Це там де тато і мама, тато це такий сильний і добрий мужик, який носить маму на руках і ходить з синами на рибалку. Ну, а я згодом звикла і зрозуміла, що мені потрібен хтось, хто вбереже мене від самознищення. Щоб я не горіла, а тліла. Не так яскраво, натомість довго =)
З ним поруч, "довго" почало набувати форми і смаку. Я вже не хотіла жити швидко і померти молодою, з Вовкою мені хотілося бути повільною і насолоджуватися кожною хвилиною буття.
Ми помінялися ролями. Тепер не він пив з мене енергію непокори і шаленства, тепер я наповнювалася його земною силою. Ароматом пилу після дощу, ароматом мужчини, що спить поруч, а не йде у ніч. Який прокидається поруч і навіть не збирається нікуди уходити, хоч ти віддала йому вже все, що в тебе було. Більше не залишилося нічого, але він чомусь не пішов він залишився, щоби створити щось нове.
І ми створили! О так! Мені досі не віриться, що ми понаробили людей. Це щось ніби зовсім природне (одне нєлепоє телодвіжєніє і ти вже батько), а з іншого це щось настільки неймовірне, що розум не може цього усвідомити. Так, це як Життя. Ми не можемо усвідомити Смерть, але і Життя не здатні. Нам тільки здається, що ми розуміємо. Я роками промовляю це вголос - я створила цих людей. Я. Створила. Людину.
Але цілком до моєї свідомості це не доходить. Це щось неймовірне.
Можна знати все про процес створення, про біологічні та хімічні механізми. Я постійно розширюю свої знання про будову тіла і психіки, мені дуже цікаво, як працює цей світ. Але це все ще щось неймовірне!
І чим більше ти вивчаєш Всесвіт тим захопливішим він постає.
Тим не менш, як би не захопливим здавався процес розчинення себе в інших, це лише ілюзія. Різновид самообману.
Я бачу як робить це Вовка - як намагається "бути корисним". Завжди і скрізь.
Я не хочу бути корисною =)
Я буду рада, якщо стану непотрібна своїм дітям, це означатиме, що я дала їм все, що було потрібно. Я не хочу бути потрібною чоловікові, бо тоді він ніколи не стане самим собою. Не стане вільним.
Так, можливо вільним і від мене. Але це нормально. Він занадто довго був приголомшений моєю харизмою, а потім відвойовував собі право бути Головним самцом. І дуже здивувався і образився, напевне, коли усвідомив, що я і не думала змагатися. Мені це ніколи не було цікаво.
Бо Життя для мене не має МЕТИ, воно має лише ФОРМУ. А ще смак і запах. Пилу після дощу.
І це правда. Але не вся.
Коли час минає, стає зрозумілим, що просто сподобатися одне одному мало. Люди змінюються. Зовнішньо, внутрішньо. Коли я про це сьогодні говорила з Вовкою, він сказав, "так, я дуже змінився за 12 років, а ось ти така як була!" але це повна маячня =)
Я зовсім не та людина, що у 20 років. Це нормально. Але оскільки процес відбувається повільно і люди що змінюються весь час знаходяться поруч виникає оце відчуття, ніби ви знаєте одне одного усе життя і ніби ви весь час такі як зараз. Але це зовсім не так.
Іноді трапляються якісь життєві потрясіння, що змушують вас помітити зміни, але такі когнитивні дисонанси, як правило тимчасові і так чи інакше вирішуються або витісненням за межі свідомості, або свідомою сублімацією. Так працює людська психіка. Ми маємо узгодити зовнішню інформацію з внутрішніми очікуваннями і лише тоді відчуваємо себе спокійно, інакше в нас буде невроз, паніка, депресія тощо.
Так от, якщо дивитися на наші стосунки тепер, через 12 років, видно чого ми зійшлися тоді. Ми були дуже різними і одночасно майже однаковими. Взагалі це дуже важлива характеристика нас, як пари. Ми, не просто виросли в одному місті в один час, ми ще й за базовими настройками схожі. Обидва логіки, обидва інтроверти, обидва не вміли будувати стосунки і встигли набити шишок в спілкуванні з партнерами. Але тут починаються і відмінності. Вовка буде вам більш зрозумілий, мені здається, бо велика кількість людей зможе проасоціювати себе з ним. Перфекционіст, людина з високими стандартами і вимогами до себе, щодо синдрому відмінниці не скажу, але оттакенний комплекс самозванця в повний зріст. В інеті я зустрічаю купу людей зі схожими проблемами. Намагання всім сподобатися, робити все правильно, віра в справедливий світ та підсвідоме бажання заслужити собі місце в раю. Навіть кохання це те що необхідно заслужити бездоганною поведінкою. Розум, гідність, воля. Будь яка невдача це особистий фейл. Я був недостатньо старанний. Треба працювати над помилками і ставати кращім. Життя це процес досягнення мети і покращення своїх результатів.
Таких як я трохи менше. Навіть не стільки менше, скільки нас душить суспільство, бо ми асоціальні і не хочемо соціалізуватися. Такого як Вовка легко брати на понт, скажи йому що патріотично пахати забесплатно і він порве собі жопу на благо Родінє не задаючи питань. Я ні.
В мене не має авторитетів. Я на одному місті крутила суспільну мораль, закони існують щоби їх порушувати, а життя не має мети і закінчується небуттям. Тому - все дозволено! І якщо Вовка "дрожащая тварь", що мусить постійно доводити своє право на існування сумлінною працею, то я "право імєю" просто по факту існування. Я просто поки що тут. Я знаю, що це лише на певний час, знаю, що мені ніхто нічого не винен. Але також я знаю, що ніхто не має ніякого права вимагати у мене пояснення чому я тут і вимагати мене довести, що я заслуговую на життя. Я. Просто. Є. Існую бо мислю, мислю бо існую. В неймовірному, беззупинному, шаленому вирі життя, Богиня, що не кидає кості, кинула їх на стіл і випали десятки і ось я тут, а за мить мене вже не буде. І тут приходять якісь смертні ідіоти, щоб поспитати мої документи та нагадати мені про борг перед Державою? ХАХАХАХА!
В моєму Всесвіті і більше і менше страху.
Я не боюся облажатися чи не виправдати чиїхось очікувань. Мені плювати, що по вашому правильно, а що ні. Я сама не знаю, що правильно, а що ні. І мені це байдуже. Але усвідомлювання, що цей світ повний хаосу і невизначенності, ентропії та несправедливості має високу ціну. Не пам'ятаю хто з філософів перший звернув увагу на те, що людина на відміну від тварин усвідомлює власну смертність, але саме це, на мою думку і створює напругу, що призводить до когнітивного дисонансу небачених масштабів. Так, бо це важко. Узгодити такий собі факт і знайти в собі сили жити з цим якось далі. Та банально не з'їхати з глузду вдається далеко не всім. Хтось втішається обіцянками загробного життя, хтось знаходить себе у соціально-політичній діяльності. Але як не крути це все витіснення і проекція від безнадегі, від неможливості дійсно змінити щось =)
Справжнє усвідомлення призводить до колапсу свідомості. Панічні атаки, депресія, суїцид, що завгодно.
Більшість людей проходять через це в підлітковому віці і знаходять чим відволікти свій розум. І будують непроникну стіну в голові, куди ховають всі ці "чорні" думки про які ай-я-яй думати. Після цього вони починають працювати, виховувати дітей, срати в коментах ні в чому не винним людям, постити інстаграм, їхати воювати у гарячі точки, усиновлювати дітей, займатися йогою, здавати кров, збирати гроші на хоспіси, рятувати китів.
Зі мною все сталося трохи не так. Я не стала будувати стіну. Я не бачу сенсу в витісненні з себе власних страхів. Але звичайно після такого більшість соціально-значущих ритуалів сприймаються зовсім інакше. Мені важко розуміти людей. Я мушу це визнати. Я погано розумію наскільки важливими для людей є різні речі. Не тільки матеріальні. Символи різні, прапори, священні писання, конституції. Через це мене часто вважають по дитячому інфантильною або безпринципною, цинічною, саркастичною. Короче дуже дуже поганою, ай-я-яй. Непатріотка, так =)
А тепер уявіть, що правильний хлопчик зустрічає асоціальну хуліганку. Яка буде реакція. З одного боку, правильний хлопчик відчує що його кордони вскрили консервним ножем. Перед його "правилами" про поцілунки на третьому побаченні, моє "пішли їбаться в туалет в кіно" виглядає як...
Ось тільки перед тим як звинуватити мене в насильстві зрозумійте, що я усвідомлюю це лише зараз, через 12 років. Тоді я і подумати не могла, що запропонувати хлопцю перепихнутися це щось особливе. У мене взагалі з сексом все не так як у більшості людей. Я не бачу в ньому чогось поганого. Секс - це гімн життя. Це... як для вас сходити в церкву. Моє служіння великій Матері Природі, поклоніння перед величчю життя. Це ви їбетесь, я причащаюся =)
Вкушаю від плоті і крові Буття. Я навіть не намагаюся бути зрозумілою, я знаю що це неможливо. Люди які стидаються навіть власного тіла, не вміють отримувати задоволення від інших. Просто прийміть це і не питайте =)
Але для Вовки це була подорож у світ "а що так можна було?". Феєрична подорож, повірте мені. Виявилося що можна подорожувати по впискам, а якщо не знайшов де зупинитися, в парке Леніна теж можна поспати. А ще можна поставити намет на газоні перед супермаркетом. Можна помитися в туалеті макдональса, можна вкласти дитину спати в кафе. Вдень можна працювати в офісі і ходити в костюмі, а вночі розпалювати вогнище на лисій горі. Та багато чого можна, якщо не питати дозволу.
Я навіть не знаю, коли він зрештою оговтався і почав нав'язувати мені своє правильне бачення життя. Це там, де борщі і вареники, стіни в тон рушничкам і шторам, діти умиті і навчені, газон підстрижений і взагалі все як у людей. В будь якому разі, Вовка набагато більше вкладав у цю картинку ніж я. Хоча я, правда, допомагала, наскільки це було можливо з моєю вдачею.
Вовка хотів сім'ю якої в нього ніколи не було. Це там де тато і мама, тато це такий сильний і добрий мужик, який носить маму на руках і ходить з синами на рибалку. Ну, а я згодом звикла і зрозуміла, що мені потрібен хтось, хто вбереже мене від самознищення. Щоб я не горіла, а тліла. Не так яскраво, натомість довго =)
З ним поруч, "довго" почало набувати форми і смаку. Я вже не хотіла жити швидко і померти молодою, з Вовкою мені хотілося бути повільною і насолоджуватися кожною хвилиною буття.
Ми помінялися ролями. Тепер не він пив з мене енергію непокори і шаленства, тепер я наповнювалася його земною силою. Ароматом пилу після дощу, ароматом мужчини, що спить поруч, а не йде у ніч. Який прокидається поруч і навіть не збирається нікуди уходити, хоч ти віддала йому вже все, що в тебе було. Більше не залишилося нічого, але він чомусь не пішов він залишився, щоби створити щось нове.
І ми створили! О так! Мені досі не віриться, що ми понаробили людей. Це щось ніби зовсім природне (одне нєлепоє телодвіжєніє і ти вже батько), а з іншого це щось настільки неймовірне, що розум не може цього усвідомити. Так, це як Життя. Ми не можемо усвідомити Смерть, але і Життя не здатні. Нам тільки здається, що ми розуміємо. Я роками промовляю це вголос - я створила цих людей. Я. Створила. Людину.
Але цілком до моєї свідомості це не доходить. Це щось неймовірне.
Можна знати все про процес створення, про біологічні та хімічні механізми. Я постійно розширюю свої знання про будову тіла і психіки, мені дуже цікаво, як працює цей світ. Але це все ще щось неймовірне!
І чим більше ти вивчаєш Всесвіт тим захопливішим він постає.
Тим не менш, як би не захопливим здавався процес розчинення себе в інших, це лише ілюзія. Різновид самообману.
Я бачу як робить це Вовка - як намагається "бути корисним". Завжди і скрізь.
Я не хочу бути корисною =)
Я буду рада, якщо стану непотрібна своїм дітям, це означатиме, що я дала їм все, що було потрібно. Я не хочу бути потрібною чоловікові, бо тоді він ніколи не стане самим собою. Не стане вільним.
Так, можливо вільним і від мене. Але це нормально. Він занадто довго був приголомшений моєю харизмою, а потім відвойовував собі право бути Головним самцом. І дуже здивувався і образився, напевне, коли усвідомив, що я і не думала змагатися. Мені це ніколи не було цікаво.
Бо Життя для мене не має МЕТИ, воно має лише ФОРМУ. А ще смак і запах. Пилу після дощу.