![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Про стосунки і щасливий шлюб
Feb. 13th, 2017 02:24 pmЯкщо мене питали про стосунки раніше, я завжди відповідала, що це просто пощастило. Так сталося, що ми зустрілися і закохалися. Нас нічого не напружувало одне в одному і не було ніякої праці заради шлюбу. Само собою склалося.
І це правда. Але не вся.
Коли час минає, стає зрозумілим, що просто сподобатися одне одному мало. Люди змінюються. Зовнішньо, внутрішньо. Коли я про це сьогодні говорила з Вовкою, він сказав, "так, я дуже змінився за 12 років, а ось ти така як була!" але це повна маячня =)
Я зовсім не та людина, що у 20 років. Це нормально. Але оскільки процес відбувається повільно і люди що змінюються весь час знаходяться поруч виникає оце відчуття, ніби ви знаєте одне одного усе життя і ніби ви весь час такі як зараз. Але це зовсім не так.
Іноді трапляються якісь життєві потрясіння, що змушують вас помітити зміни, але такі когнитивні дисонанси, як правило тимчасові і так чи інакше вирішуються або витісненням за межі свідомості, або свідомою сублімацією. Так працює людська психіка. Ми маємо узгодити зовнішню інформацію з внутрішніми очікуваннями і лише тоді відчуваємо себе спокійно, інакше в нас буде невроз, паніка, депресія тощо.
Так от, якщо дивитися на наші стосунки тепер, через 12 років, видно чого ми зійшлися тоді. Ми були дуже різними і одночасно майже однаковими. Взагалі це дуже важлива характеристика нас, як пари. Ми, не просто виросли в одному місті в один час, ми ще й за базовими настройками схожі. Обидва логіки, обидва інтроверти, обидва не вміли будувати стосунки і встигли набити шишок в спілкуванні з партнерами. Але тут починаються і відмінності. Вовка буде вам більш зрозумілий, мені здається, бо велика кількість людей зможе проасоціювати себе з ним. Перфекционіст, людина з високими стандартами і вимогами до себе, щодо синдрому відмінниці не скажу, але оттакенний комплекс самозванця в повний зріст. В інеті я зустрічаю купу людей зі схожими проблемами. Намагання всім сподобатися, робити все правильно, віра в справедливий світ та підсвідоме бажання заслужити собі місце в раю. Навіть кохання це те що необхідно заслужити бездоганною поведінкою. Розум, гідність, воля. Будь яка невдача це особистий фейл. Я був недостатньо старанний. Треба працювати над помилками і ставати кращім. Життя це процес досягнення мети і покращення своїх результатів.
Таких як я трохи менше. Навіть не стільки менше, скільки нас душить суспільство, бо ми асоціальні і не хочемо соціалізуватися. Такого як Вовка легко брати на понт, скажи йому що патріотично пахати забесплатно і він порве собі жопу на благо Родінє не задаючи питань. Я ні.
В мене не має авторитетів. Я на одному місті крутила суспільну мораль, закони існують щоби їх порушувати, а життя не має мети і закінчується небуттям. Тому - все дозволено! І якщо Вовка "дрожащая тварь", що мусить постійно доводити своє право на існування сумлінною працею, то я "право імєю" просто по факту існування. Я просто поки що тут. Я знаю, що це лише на певний час, знаю, що мені ніхто нічого не винен. Але також я знаю, що ніхто не має ніякого права вимагати у мене пояснення чому я тут і вимагати мене довести, що я заслуговую на життя. Я. Просто. Є. Існую бо мислю, мислю бо існую. В неймовірному, беззупинному, шаленому вирі життя, Богиня, що не кидає кості, кинула їх на стіл і випали десятки і ось я тут, а за мить мене вже не буде. І тут приходять якісь смертні ідіоти, щоб поспитати мої документи та нагадати мені про борг перед Державою? ХАХАХАХА!
( Read more... )
І це правда. Але не вся.
Коли час минає, стає зрозумілим, що просто сподобатися одне одному мало. Люди змінюються. Зовнішньо, внутрішньо. Коли я про це сьогодні говорила з Вовкою, він сказав, "так, я дуже змінився за 12 років, а ось ти така як була!" але це повна маячня =)
Я зовсім не та людина, що у 20 років. Це нормально. Але оскільки процес відбувається повільно і люди що змінюються весь час знаходяться поруч виникає оце відчуття, ніби ви знаєте одне одного усе життя і ніби ви весь час такі як зараз. Але це зовсім не так.
Іноді трапляються якісь життєві потрясіння, що змушують вас помітити зміни, але такі когнитивні дисонанси, як правило тимчасові і так чи інакше вирішуються або витісненням за межі свідомості, або свідомою сублімацією. Так працює людська психіка. Ми маємо узгодити зовнішню інформацію з внутрішніми очікуваннями і лише тоді відчуваємо себе спокійно, інакше в нас буде невроз, паніка, депресія тощо.
Так от, якщо дивитися на наші стосунки тепер, через 12 років, видно чого ми зійшлися тоді. Ми були дуже різними і одночасно майже однаковими. Взагалі це дуже важлива характеристика нас, як пари. Ми, не просто виросли в одному місті в один час, ми ще й за базовими настройками схожі. Обидва логіки, обидва інтроверти, обидва не вміли будувати стосунки і встигли набити шишок в спілкуванні з партнерами. Але тут починаються і відмінності. Вовка буде вам більш зрозумілий, мені здається, бо велика кількість людей зможе проасоціювати себе з ним. Перфекционіст, людина з високими стандартами і вимогами до себе, щодо синдрому відмінниці не скажу, але оттакенний комплекс самозванця в повний зріст. В інеті я зустрічаю купу людей зі схожими проблемами. Намагання всім сподобатися, робити все правильно, віра в справедливий світ та підсвідоме бажання заслужити собі місце в раю. Навіть кохання це те що необхідно заслужити бездоганною поведінкою. Розум, гідність, воля. Будь яка невдача це особистий фейл. Я був недостатньо старанний. Треба працювати над помилками і ставати кращім. Життя це процес досягнення мети і покращення своїх результатів.
Таких як я трохи менше. Навіть не стільки менше, скільки нас душить суспільство, бо ми асоціальні і не хочемо соціалізуватися. Такого як Вовка легко брати на понт, скажи йому що патріотично пахати забесплатно і він порве собі жопу на благо Родінє не задаючи питань. Я ні.
В мене не має авторитетів. Я на одному місті крутила суспільну мораль, закони існують щоби їх порушувати, а життя не має мети і закінчується небуттям. Тому - все дозволено! І якщо Вовка "дрожащая тварь", що мусить постійно доводити своє право на існування сумлінною працею, то я "право імєю" просто по факту існування. Я просто поки що тут. Я знаю, що це лише на певний час, знаю, що мені ніхто нічого не винен. Але також я знаю, що ніхто не має ніякого права вимагати у мене пояснення чому я тут і вимагати мене довести, що я заслуговую на життя. Я. Просто. Є. Існую бо мислю, мислю бо існую. В неймовірному, беззупинному, шаленому вирі життя, Богиня, що не кидає кості, кинула їх на стіл і випали десятки і ось я тут, а за мить мене вже не буде. І тут приходять якісь смертні ідіоти, щоб поспитати мої документи та нагадати мені про борг перед Державою? ХАХАХАХА!
( Read more... )
