Дракони Флори - 1
Mar. 17th, 2016 05:10 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
elisapeyronЯ написала книжку і прийшов час її презентувати =)
Це невелика фантастична повість, головним героям якої 12 років, але я писала її так, щоб дорослим теж було цікаво читати.
Повість повна мого, дещо специфічного гумору, раджу користуватись гуглом для кращого розуміння деяких моментів (я перевіряла, щоб все легко гуглилося). Але і без цього історія сприймається нормально.
Спочатку повість з'явиться у моєму жж, а згодом її можна буде вільно завантажити в електронному вигляді, і, сподіваюся в аудіоверсії. Буду вдячна за піар та розповсюдження, прошу лише згадувати авторство.
Дякую моїй творчій редакторці Aleksandra Prudnikova та Валерия Безлепкина за професійну допомогу!
Присвячую цю історію моєму коханому Vladimir Alekseyenko
Юля Руденко
Дракони Флори
Ця історія сталася в часи, коли Суспільство ще не колонізувало нову Сонячну систему, а переважна більшість громадян жила у скупченні Ста Світів. Хоча формально у скупченні газового гіганта Зевса містилося сто три супутника, дев’яносто два з яких мали постійні поселення, та дві станції спостереження за гравітаційною активністю Зевса. Решта супутників були непридатні до колонізації.
Наші батьки – молоде людське подружжя Мікеланджело та Станіслав Чани – раптово вирішили повністю змінити наше з Алісою життя.
Та я забігаю наперед... Дозвольте відрекомендуватися: мене звуть Самуїл Чан, проте всі звуть мене просто Сем. Ми з сестрою-близнючкою Алісою та батьками жили у величезному місті Нью-Токіо. Наші батьки – сучасні люди, повні потягу до розваг і насолоди життям. Все дитинство ми провели серед шуму, вогнів і шаленої швидкості міста-мільярдника. Ми не ходили до школи та не знали застарілих обмежень. За наше дванадцятирічне щасливе життя ми ніколи з Алісою не покидали меж міста, тому переїзд на Флору виявився для нас повною несподіванкою.
Флора – невелике поселення з чотирьох куполів, розташованих на однойменному супутнику поблизу Зевса – планети заможних аристократів з традиційним укладом життя та ностальгією за часами великої Колонізації. Його населення не перевищує півмільйона мешканців, враховуючі роботів та дітей. Люди там живуть в двоповерхових будинках, мають газон та їздять вулицями у ретро-електромобілях. Тут ще існують спеціалізовані школи, де люди навчаються окремо від роботів, а слово “технофіл” вважається лайкою.
Що могли робити тут наші батьки? Ми з Алісою зрозуміли їх задум, щойно Мік повідомив нам, що замовив дитину.
Мік був одержимий ідеєю виростити дитину з народження. Ми з’явилися у Міка і Чана (так зазвичай ми називали наших татусів) традиційним способом, тобто підрощеними в інкубаторі дворічними дітлахами. Але Міку цього виявилося замало: він прагнув отримати дитину з нуля. І хоча Чан вважав цю ідею примхою, він захоплювався творчою особистістю Міка. Таким чином ми опинилися в родовому маєтку Чанів, де достатньо тихо та безпечно для того, щоб два ексцентричні багатія поринули у батьківство.
Згодом, однак, з’ясувалося, що це лише початок наших пригод, адже Чан наполіг на тому, щоб ми пішли до школи. Він сказав, що це, буцімто, має допомогти нам у соціалізації, а на всі застереження Міка відповідав, що настав час нам подорослішати та навчитися стояти на своєму. Зрештою Мік погодився, і нам повідомили, що ми будемо вчитися в кращій школі Флори – “Зелені гаї”. Чан сказав, що сам її скінчив та залишився живий. Це, вочевидь, мало нас підбадьорити.
Розділ 1
Маєток Чанів виявився розкішним навіть за стандартів Флори: цілий комплекс з будівель, величезного парку, гаражу з колекцією ретро-транспорту і великим штучним озером. Трохи змучені космічною подорожжю, ми все одно захоплено завмерли, побачивши вишуканий старовинний паркан й величезну оповиту диким виноградом браму.
Проїхавши від брами щонайменше 300 метрів, ми врешті побачили головні сходи, де на нас вже чекало подружжя р’Бебіджів. Родина р’Бебіджів доглядала за маєтком споконвіку – Чан казав, що вони жили тут стільки, скільки існують Сто Світів. Дід р’Бебіджів був розпорядником маєтку у діда Чанів, прадід у прадіда. Навіть прізвище р’Бебідж походило з давньої традиції підкреслювати статус роботів приставкою “р”. Але час йшов вперед, і онуки Чанів роз’їхалися Ста Світами, технології пришвидшилися, мати маєтки і розпорядників стало обтяжливо та старомодно.
Старший син р’Бебіджів Ярослав став першим роботом з роду, що залишив Флору та полетів на Європу, щоб працювати спеціалістом наглядового департаменту. Окрім пані та пана р’Бебіджів з ними жила лише їх молодша донька Ада. Коли ми вийшли з машини, тільки вона виглядала хоч трохи схвильованою нашою появою. Ада скидалася на типову дванадцятирічну дівчину-робота. Не дивлячись на законодавче зрівняння у правах роботів та людей, ба навіть узаконення міжвидових шлюбів, роботів дуже легко відрізнити від людей за кольором шкіри: вони створювалися у часи, коли стандартом краси вважалися білошкірі блондини з блакитними очима. І хоча відтоді минула не одна сотня років, у переважній більшості роботи лишалися блондинами та мали надзвичайно білу шкіру. Люди ж зазвичай обирають різні кольори шкіри й очей, та весь спектр відтінків волосся від вогняно-рудого до чорного, проте такого підкресленого блідого кольору шкіри у людини не зустрінеш.
Тож Ада – блакитноока білявка, середнього зросту та спортивної статури. Вона вбрана у красиву зелену сукню та вишукані білосніжні черевички. Я звернув на це увагу, тому що звик бачити дівчат у штанях та кросівках, і такий підкреслено жіночний одяг викликав у мене здивування. Ада схожа на колекційну порцелянову ляльку. Вона перехопила мій погляд, і я відвів очі.
– Добрий день, пан Чан та пан Чан! – привіталася пані р’Бебідж. – Якщо ваша ласка, я покажу дітям їх кімнати?
– Звичайно! Дуже вам дякую, – озвався Чан.
Пані р’Бебідж жестом запросила нас йти за нею, поки пан р’Бебідж програмував дорогу для вантажників, що опікувалися нашими валізами. Ада ледь чутно слідувала за нами.
Дитячі кімнати розташувалися у правому крилі будинку: це були дві великі спальні з просторими терасами, оповитими виноградом. Кімнати виходили у спільні покої круглої форми з каміном посередині та двоповерховою бібліотекою вздовж стін. Приміщення прикрашало величезне кругле вікно, біля якого стояв справжній телескоп. Раніше я бачив такі прилади лише на світлинах у підручниках з історії астрономії. З того часу, як з’явилися точні голографічні 4D карти простору-часу, необхідність в телескопах зникла, а дозволити собі автентичну антикварну модель телескопа зі скляними лінзами могли лише нечисленні музеї.
Пані р’Бебідж моя цікавість явно потішила.
– Подобається? – всміхнулася вона.
– Ще б пак!
– О, тоді молодому пану сподобається й колекція мінералів та скам’янілостей…
Я підбіг до вітрини, на яку показувала пані р’Бебідж, й мало не зомлів, так мені перехопило подих. Вздовж численних полиць охайними рядами вишикувалися справжні скарби: уламки комет та метеоритів, скам’яніли рештки молюсків Еврідіки, першої відкритої планети з позаземними формами життя, та…
– Це… Не може бути! – я з силою втягнув в себе повітря.
– Саме так, пане. Не найідеальніший зразок, що зберігся, але один з дуже небагатьох вцілілих скам’янілих процесорів Pentium III!
– Неймовірно! Невже він з прадавньої Землі? – мені ще ніколи не доводилося бачити що-небудь, що підтверджувало б саме існування пра-Землі.
– Вочевидь це так, – задоволено посміхалася пані р’Бебідж, – рід Чанів дуже стародавній, молодий пане. Артефакти з пра-Землі за сімейною легендою знайдені на розкопках ще за часів початку великої Колонізації. Пан Кан Мин Чан був у складі останньої експедиції до прадавньої Землі перед загибеллю планети.
– Це так сумно, – зітхнула Аліса. – Я кожен раз сумую, коли йдеться про пра-Землю. Невже планету не можна було врятувати? Це ж пра-Земля! Люди постійно переміщують астероїди та комети, я навіть чула про проекти переміщення планет, невже не можна було нічого зробити для збереження Землі?!
– Тоді не існувало таких технологій, Аліса!
Моя сестра іноді виявляла таке невігластво що мені ставало за неї соромно, напевне вона відчула роздратування у моєму голосі, тому що швидко промовила:
– Знаю, знаю, Сонце розширилося, всі загинули!
– Ніхто не загинув, Аліса, – крізь зуби просипів я, і вона насуплено замовчала.
Пані р’Бебіжд помітила моє збентеження і швидко перевела мову на побутові дрібниці. Вона показала нам, де знаходяться речі, що можуть стати у нагоді, як користуватися домашньою технікою та як зв’язатися з нею у разі необхідності.
– Отож, за всіма питаннями ви можете звертатися до Ади, вона радо вам допоможе. І, – пані р’Бебідж запнулася і продовжила з деяким хвилюванням, – я сподіваюся, ви допоможете Аді!
Після цього вона швидко вийшла, притуливши двері і залишивши нас утрьох.
Ада мовчки дивилася на нас, ніби очікуючи інструкцій. Першою не втрималася Аліса:
– То тебе звуть Ада?
– Так, пані.
– Ой, та облиш ці формальності, – вибухнула сестра, – ну яка з мене пані?
Я глянув на сестру: скуйовджене руде волосся, широке, вкрите веснянками обличчя, хитрі зелені очі, в яких затаїлися бісенята, розтягнутий светр і завеликі кеди на тонких, занадто довгих ногах. Ні, вона аж ніяк не схожа на пані.
– Добре, – погодилась Ада, – то як мені краще до вас звертатися?
Її абсолютно спокійний голос і ледь зверхня посмішка змусили сестру розгубитися. Я відповів:
– Звертання на ім’я – те що треба. Мене звуть Сем, мою сестру Аліса. Приємно познайомитися, Ада. То що мала на увазі твоя мати, коли просила нас тобі допомогти?
Ада перестала посміхатися, а її блакитні очі враз стали більшими і ніби заблищали.
– Я думаю, – після невеликої паузи промовила вона нерішуче, – про це вам мають розповісти ваші батьки за вечерею.
Її розгублений тон і ухиляння від відповіді неабияк підігріли нашу з Алісою цікавість, та ми вирішили не наполягати. Аліса попросила показати двір, і Ада радо погодилася. Кілька годин ми гуляли парком, дивувалися оточуючому простору, справжнім деревам, квітам, ставкам, майже справжньому куполу неба та майже природному освітленню. Для нас це був абсолютно дивовижний світ! Тут навіть мешкали умовно дикі тварини на кшталт птахів, риб, невеликих гризунів та дрібних хижаків. Але найдивнішою виявилась наявність комах.
– Що це? – вигукнула Аліса, побачивши строкату бджолу.
– Бджола, – незворушно відповіла Ада.
– Так. Але що воно робить тут?! – скривилася сестра.
– Бджоли потрібні, щоб запилювати місцеві квіти.
– Ні, я не можу цього збагнути! Люди, які можуть подорожувати космосом, змушені жити поруч з такою гидотою! Невже не можна вивести якійсь безбджільний сорт трави?
– Квітів, – виправила Ада, – на Флорі цінують натуральність.
– Яка нісенітниця, – фиркнула Аліса, – ми на супутнику, під куполом, навколо якого холодний мертвий простір кам’яної планети. Повітря тут фільтрується, вода тут переробляється штучно. Про яку природність йдеться?
– Люди на Флорі з тобою не погодяться.
– А тобі? Тобі подобаються бджоли? – спитав я, перш ніж Аліса встигла розтулити рота.
– Так! Це дуже цікаві створіння.
Ада показала нам сад-лабіринт з трояндових кущів та альтанку всередині, зводила на озеро, по якому можна було плавати на невеликому човні, що завжди прив’язаний поруч. Посеред озера я побачив чудовий острівець з безліччю кущів – ідеальне місце для схованки або облаштування таємної піратської бази. Аліса хотіла була поплисти на острів, та ледь залізла у воду по коліна, як до неї припливли величезні різнокольорові риби. Вони виринали з води та лізли у руки.
– Святий Зевсе, – вигукнула сестра, вистрибуючи з води, – що це таке?!
– Це парчеві коропи, – відповіла Ада.
Вона все ще намагалася виглядати спокійною та ледь стримувала сміх.
– Не бійся, вони зовсім ручні. Я приходжу годувати їх, це дуже цікаво. Ось!
Ада витягла з кишені пакетик з темними гранулами та кинула декілька у воду. Коропи жадібно кинулися до частування. Вони і справді виглядали чудово, і здається, їм подобалося, коли їх торкалися. Я дістав блокнот, щоб замалювати ці надзвичайно вишукані рухи. Ада зацікавлено дивилася.
– Це електронний папір? – спитала вона.
– Так. – я трохи засоромився, бо не любив, як хтось дивиться, коли я малюю.
– Я вперше бачу такий пристрій, – ніби вибачаючись пояснила Ада, – я теж люблю малювати. Я малюю фарбами!
– Правда? – спитала Аліса. – Я думала всі, крім мого прищелепкуватого брата, малюють у хмарах. Нащо малювати руками, якщо можна просто уявити, а імплант зробить все за тебе?
– А ти уяви! – передражнив я сестру.
Ми називали орган-коннектор нашого мозку імплантом, хоча він вже давно їм не був. Колись дійсно вживлювали імплант для підключення до мережі інформаційних хмар, але тепер ми народжувались, вже маючи відповідну ділянку мозку. І хоча імплант дарував безліч можливостей для зберігання зображення безпосередньо з ока, він безсилий у наділенні носія уявою. Тому професія художника досі була і, напевне, завжди буде самою престижною у Всесвіті.
Нещодавно я захопився малюванням руками. Технічної потреби в цьому немає, адже достатньо добре уявляти собі те, що хочеш відтворити – й імплант збереже зображення та завантажить у мережу. Але це не так легко, як здавалося моїй хвалькуватій сестрі. Побачити те, чого не бачать інші, відділити головне від другорядного – це справжнє мистецтво. Я прочитав, що малювання руками допомагає зробити цей процес більш свідомим, дисциплінує уяву і надає думкам оформлення, тому кілька місяців тому я почав змальовувати усе, що здавалося мені цікавим.
“Треба поглянути на Адини картини”, – подумав я.
Раптом у моєму оці блимнув сигнал повідомлення. Я кліпнув очима, щоб прийняти виклик. В голові пролунав голос пані р’Бебідж: “Діти, запрошую вас вбратися до вечері, що відбудеться о шостій вечора”. Я подивився на Алісу, а вона на мене. “Вбратися до вечері?”, – швидко подумав я у нашому особистому чаті. “Мене питаєш?, – обурилася сестра. – Ніби я щось розумію в цих старовинних обрядах”. “Не думав, що ти так реагуватимєш, – відповів я, додаючи кілька смайлів. – Це ж навіть цікаво, погратися у принцесу. Уявляю тебе у сукні!” “Не розумію чого ти знущаєшся, – задерла вона носа догори. – Я чудово виглядатиму у сукні!”.
– Люба Ада, а розкажеш мені як на Флорі прийнято вбиратися до вечері?, – приязним тоном запитала Аліса.
– О, з великим задоволенням! У твоїх покоях є ціла кімната з сукнями…
– Кімната з сукнями?! То чого ми чекаємо?, – вигукнула сестра. – Мерщій, в нас майже не лишилося часу!
І заливаючись щирим сміхом, вона щодуху кинулася до будинку, а Ада напрочуд вправно з огляду на вбрання бігла поруч. Відблиски штучного освітлення заграли у їх волоссі та я мимоволі замилувався цією картиною. Безмежний зелений парк, височенні верби, що вимочували довге гілля в прозорій воді ставка, білосніжний палац на обрії та дві безтурботні дівчинки, що біжать наввипередки... Я заховав блокнот у кишеню та побіг за ними.
Згодом ми вже сиділи в їдальні – ще одній величезній кімнаті, за довгим столом, з одного боку якого сиділи люди, а з іншого – роботи. Пульт керування принтером для страв знаходився з боку роботів. Для мене це виявилось неприємною несподіванкою: я завжди програмую свою їжу особисто, і Мік з Чаном про це знають. Я написав у Чанів чат: “Як це розуміти?”, – й додав зображення столу з акцентом на пульт управління. “Халера!”, – взвився Чан. – Мало мені сарказму твоєї сестри і нарікань Міка? Невже так важко витримати хоч один вечір гідно? Хіба я не вчив вас поважати традиції інших осіб? Ми в деякому сенсі у гостях!” І Чан вийшов з чату, гнівно кліпнувши очима. Напевне моє запитання стало для нього останньою краплиною.
– Он як, – заговорив Мік вголос. – Тож ми перейдемо до класичного способу спілкування, як у старі добрі часи. Я сподіваюся, ніхто не вдавиться? Все-таки їсти і говорити водночас – не надто гарна ідея, хіба ні?
Чан звів очі догори і промовчав з виглядом святого мученика. Пан р’Бебідж промовив тихим але впевненим голосом:
– Напевне вас усіх дивують застаріли традиції цього дому. Проте, запевняю вас, при певній зміні ставлення для вас ця ситуація може стати нагодою поринути у історію. Крім того, якщо ви хочете тут оселитися надовго, вам обов’язково знадобляться навички поводження за столом.
– Том, ти говориш, неначе ми якісь невігласи, які не взмозі відрізнити ложку від виделки. Запевняю тебе, нас часто запрошували на світсьі прийоми, та ми жодного разу там не осоромилися. – іронічно всхмінувся Чан.
– Я ні в якому разі не мав цього на увазі, пан. Але ви не знаєте людей на Флорі так, як їх знаємо ми з пані р’Бебідж. До прибульців тут ставлення вкрай прискіпливе. Якщо вам це байдуже, подумайте про дітей. Їм тут навчатися у школі…
– Так, школа! – перервав розпорядника Мік. – Я знаю, ми це обговорювали, Чан, але я хочу ще раз винести питання на загальний розсуд. Нехай діти також скажуть своє слово. Хіба їм обов’язково йти у школу, тим більше, судячи з натяків пана р’Бебіджа, це те ще снобське кубло!
– А щоб тобі, Мік! Ми ж домовилялися: хоча б один вечір провести у тиші!
– Якщо дозволите, – зазвучав спокійний голос робота – ізоляція дітей здатна лише посилити недоброзичливість місцевих мешканців. Чи не краще сприяти тому, щоб вони швидше пристосувалися до тутешнього життя?
– Ось! Послухай голос раціо. – задер пальця догори Чан.
– Ох, то ми вже не проти публічного обговорення цієї справи? – миттєво озвався Мік.
– Якщо у нас тут таке широке обговорення, у мене лише одне питання, – раптом подала голос Аліса, грюкнувши долонею по столу, – коли ми, заради Зевса, почнемо вечеряти?!
Усі одразу зніяковіло замовкли і подивилися на Алісу. Вона вбралася в пишну червону сукню і мала зачіску неймовірно химерної конструкції. Її вигляд враз викликав у нас одну й ту саму думку, і ми, здається, мимоволі одночасно відправили її у загальний чат: “Ти не Аліса сьогодні, а королева Чирвів?” І всі люди за столом водночас пирснули зі сміху. Край ока я помітив, що Ада усміхнулась.
– Та ну вас! – обурилася Аліса і замовчала, схрестивши руки.
Пан р’Бебідж врешті зміг пояснити нам, що потрібно передати йому у чат усі інструкції для принтера, а потім лише згадувати іконку потрібної страви. Він же власноруч програмуватиме пристрій.
– Це лише в перший раз здається обтяжливим, – запевнив він, – натомість більше вам ніколи не потрібно буде чекати на їжу. Я подбаю про все заздалегідь.
Ми вимушено погодились, та виявилось, що пан р’Бебідж дійсно куди вправніший за нас. Дуже швидко кожен з нас отримав те, чого бажав, всі суперечки стихли, на зміну їм прийшло дзеленчання ножів та виделок. І ось, коли здавалося, що усі нарешті вдовольнилися, я спитав:
– Мік, Чан, я чув, ви маєте нам дещо розповісти про Аду?
– Так-так, – погодився Мік. – Це до мене. Я маю повідомити вас, що ви будете навчатися в одному класі.
– То це чудово! – вигукнула Аліса.
Ада та її батько, натомість, виглядали дещо пригніченими.
– А що у цьому незвичайного? – спитав я. – Ви б не розводили таємниць через буденну справу.
– Твоя правда. – відповів Мік серйозно. – Річ у тім, що “Зелени гаї” – приватна школа для людей. Роботи не мають права навчатися там.
– То як же…
– Ха! – саркастично повів бровами Мік. – Навіть снобським приватним школам потрібні зв’язки, так Чан?
– Ви ж знаєте, що ваш батько – модний архітектор? Школі потрібні такі загальновідомі прізвища у переліку учнів, – пояснив Чан.
– І впали єрихонські мури. – весело підморгнув нам Мік.
– Це все не означає, що Аді буде легко вчитися у людській школі. – раптом втрутився пан р’Бебідж.
Він закінчив їсти, і тепер дуже ретельно і повільно витирав серветкою виделку. Пані р’Бебідж стисла губи та поглянула на чоловіка с засудженням.
– Дурниці, – промовив Мік. – Я подивився роботи Ади, і повністю погоджуюсь с пані р’Бебідж. Я бачив куди слабкіші малюнки людей-ілюстраторів. Аді потрібно отримати гарну освіту, а в школах для роботів чому її навчать? Електроніці та програмуванню? Невже ви не хочете іншої долі для вашої, підкреслюю, обдарованої дитини?
– Я дуже вдячний вам, пан. Я просто не хочу підтримувати в очах Ади ілюзій, навіяних її безвідповідальною матір'ю. Навіть якщо ви всі маєте рацію, то що потім? Ада вивчиться і стане ким? Художником? – пан р’Бебідж ледь стримав криву усмішку. – Багато ви знаєте художників-роботів?
Весь цей час Ада сиділа, схиливши голову, і мені боляче було на неї дивитися. Але я бачив, що пані р’Бебідж лише сильніше стиснула красиві губи і взяла Адину руку у свої долоні.
– Я не знаю жодного робота-поета, художника або математика у Ста Світах, – спокійно погодився Мік, – та я не вважаю цю обставину вирішальною для того, щоб конкретна дівчина відмовлялася від свого покликання. І я скажу більше: Сто Світів – це не єдина Флора. У Нью-Токіо працюють роботи-ілюстратори, роботи-актори та роботи-аніматори. Я навіть знаю кількох роботів-архітекторів, хоча це все ще доволі рідкісне явище. Але я впевнений, що незабаром обов’язково з’явиться і робот-художник. То чому не Ада?
Пан р’Бебідж відвів очі не витримавши погляду Міка:
– Я просто хвилююсь за неї.
Тепер пані р’Бебідж простягла руку чоловікові.
– Ось саме тому, діти, – втрутився Чан, – ми і вирішили, що з вас вийде чудова компанія. Ви, які ніколи не вчилися у школі та не жили на Флорі, й Ада, яка знає про місцеве життя, але потребує певної підтримки... Що скажете?
– Скажу, що ми будемо чудовою командою! – проголосила Аліса.
Ми знову поглянули на її вбрання й усміхнулися.
Наступного ранку за сніданком пролунав сигнал з пульту керування маєтком.
– Це те, що я думаю? – скочив на ноги Мік.
– Так пан. Я думаю, що це доставка дитини, – відповів розпорядник.
Ми теж усі вскочили і хаотично заметушилися їдальнею. Лише наші поважні роботи намагалися додати хоч якогось порядку, але, запевняю вас, що вони теж неабияк розхвилювалися. Річ у тім, що домашні пологи у суспільстві вважалися небезпечною авантюрою. Але Мік наполіг саме на пологах у родинному колі.
– Краще у вітальню! – вигукнув Мік. – Чан, Зевса заради, чого ти вкляк?! Ти маєш все зафіксувати! Ти чуєш? Кожну хвилину.
– Я знаю, знаю… – бурмотів Чан, щось натискаючи на пульті.
Зрештою всі формальності було завершено, ми побачили чималеньку коробку з білосніжного матеріалу, на блискучому боці якої значилося “Пологовий будинок Т357-В5. Нью-Токіо” і світилася одна єдина блакитна кнопка.
– Що робити? Що я зараз маю зробити? – спитав Мік у містера р’Бебіджа.
– Згідно з вашими побажаннями, інкубаційна камера запрограмована на максимально м’які, проте наближені до природних пологи. Судячи з інструкцій, які мені передав пан Чан, ви будете приймати немовля, тому прошу вас натиснути блакитну кнопку. Блакитний колір означає, що плід у внутрішньоутробному стані. Коли синій колір зміниться на зелений, пологи почнуться. Червоний колір... а втім, я запевняю вас, що ми не побачимо червоного кольору.
– Ну, із Зевсом! – зітхнув Мік. – А довго відбуваються пологи?
– Згідно розкладу, пологи триватимуть біля 8 годин.
– Так довго?! – здивовано скрикнув Мік.
– Враховуючи побажання пана про якомога природніші…
– Добре, добре, – перервав розпорядника Мік. – Тоді вибачте, але я збігаю у ванну.
І він моментально втік, залишивши нас розгублено розглядати контейнер.
– Я чула, – пошепки сказала Аліса, – немовлята неймовірно потворні. В них величезна голова, вони вкрити тоненьким волоссям, мають червону шкіру. А ще в них не відкриваються очі, а через шкіру просвічуються внутрішні органи.
– То вони сліпі? – також пошепки спитала Ада.
– Так. Десь через тиждень чи два в них починають прорізуватися очі. А ще в них немає зубів.
– То як же вони їдять? – здивувався я.
– Звідки я знаю? – роздратувалася сестра. – Я тобі що, повитуха?
– Можливо, їх годують внутрішньовенно? Ну, як всіх нормальних дітей в інкубаторах? – припустила Ада. – Я колись бачила науково-розважальний фільм про те, звідки ми беремося, – додала вона й ледь почервоніла.
Аж тут до кімнати увірвався розпарений Мік в білосніжному халаті та з мокрим волоссям і вигукнув: “Я готовий!”. Він натиснув кнопку – і лампочка блимнула зеленим світлом, одночасно з цим в кімнаті стемніло, пролунала якась заспокійлива мелодія, повітря наповнилося пахощами та атмосфера стала доволі снодійною. Чан продовжував ворожити за пультом, додаючи вогню у каміні. Раптом частина контейнеру стала прозорою, а ми побачили темну пляму всередині.
– Що ти робиш? – зашипів Мік.
– Пробач, – відповів Чан, – я натрапив на функцію спостереження.
– Ні! Ні! Ні! Ми домовлялися! Максимальна природність! Ми не можемо бачити дитини, доки не прийде їй час з’явитися на світ!
– Так, я вже все вимкнув. – запевнив Чан.
– Ні, я так не можу! – обурився Мік.– Ніхто не розуміє важливості моменту? Нове життя приходить у цей Всесвіт! Майте більше поваги до таїнства народження! Вам аби носа встромити…
І повідомивши, що йому треба випити, він рішуче попрямував до бару.
Тим часом Аліса й Ада втекли на вулицю, та навіть р’Бебіджі пішли, наказавши гукати їх в разі потреби у будь-який час. Я теж думав вислизнути, але перехопив благаючий погляд Чана й лишився. Час спливав повільно, візуально нічого не змінювалося, тож я певно ловив носом окунів, коли контейнер раптом став зеленим.
– Почалося! – заволав не своїм голосом Мік.
Усі мешканці маєтку миттєво збіглися до вітальні. Контейнер почав мерехтіти, проміжки між мерехтінням ставали ритмічні, а яскравість зеленого світла наростала. Ми стояли навкруги, затамувавши подих, аж ось нарешті контейнер став повністю прозорим! Ми побачили незвичне створіння всередині – це була рожева людина з величезною головою, що підсунула ніжки до живота і тримала руки стиснутими у кулачки.
– А що то за дріт стирчить у нього з живота? – пролунало у тиші шепотіння Аліси.
– Тссс! – зупинив її Мік.
Раптом контейнер з легким шипінням розкрився – і ми почули звук, схожий на нявчання кицьки. Мік підійшов до контейнера та обережно від’єднав дріт, що відходив з живота дитини. Після цього він взяв хлопчика на руки і притис до себе. Чан вкрив їх обох ковдрою – і немовля перестало плакати.
– Він дивиться на нас! – сказала Ада. – Дивись, в нього розплющені очі. Який він милий!
– Які в нього маленькі губи! Який в нього носик! – шепотіла на всю кімнату Аліса.
І дівчата полізли дивитися на немовля, намагаючись помацати його ручки та ніжки, торкнутися чола або зазирнути в очі. Мік задоволено посміхався.
– Його звуть Давид! – виголосив він.
– Ну, здоров був, Додік! – привіталася Аліса.
далі буде...
Це невелика фантастична повість, головним героям якої 12 років, але я писала її так, щоб дорослим теж було цікаво читати.
Повість повна мого, дещо специфічного гумору, раджу користуватись гуглом для кращого розуміння деяких моментів (я перевіряла, щоб все легко гуглилося). Але і без цього історія сприймається нормально.
Спочатку повість з'явиться у моєму жж, а згодом її можна буде вільно завантажити в електронному вигляді, і, сподіваюся в аудіоверсії. Буду вдячна за піар та розповсюдження, прошу лише згадувати авторство.
Дякую моїй творчій редакторці Aleksandra Prudnikova та Валерия Безлепкина за професійну допомогу!
Присвячую цю історію моєму коханому Vladimir Alekseyenko
Юля Руденко
Дракони Флори
Ця історія сталася в часи, коли Суспільство ще не колонізувало нову Сонячну систему, а переважна більшість громадян жила у скупченні Ста Світів. Хоча формально у скупченні газового гіганта Зевса містилося сто три супутника, дев’яносто два з яких мали постійні поселення, та дві станції спостереження за гравітаційною активністю Зевса. Решта супутників були непридатні до колонізації.
Наші батьки – молоде людське подружжя Мікеланджело та Станіслав Чани – раптово вирішили повністю змінити наше з Алісою життя.
Та я забігаю наперед... Дозвольте відрекомендуватися: мене звуть Самуїл Чан, проте всі звуть мене просто Сем. Ми з сестрою-близнючкою Алісою та батьками жили у величезному місті Нью-Токіо. Наші батьки – сучасні люди, повні потягу до розваг і насолоди життям. Все дитинство ми провели серед шуму, вогнів і шаленої швидкості міста-мільярдника. Ми не ходили до школи та не знали застарілих обмежень. За наше дванадцятирічне щасливе життя ми ніколи з Алісою не покидали меж міста, тому переїзд на Флору виявився для нас повною несподіванкою.
Флора – невелике поселення з чотирьох куполів, розташованих на однойменному супутнику поблизу Зевса – планети заможних аристократів з традиційним укладом життя та ностальгією за часами великої Колонізації. Його населення не перевищує півмільйона мешканців, враховуючі роботів та дітей. Люди там живуть в двоповерхових будинках, мають газон та їздять вулицями у ретро-електромобілях. Тут ще існують спеціалізовані школи, де люди навчаються окремо від роботів, а слово “технофіл” вважається лайкою.
Що могли робити тут наші батьки? Ми з Алісою зрозуміли їх задум, щойно Мік повідомив нам, що замовив дитину.
Мік був одержимий ідеєю виростити дитину з народження. Ми з’явилися у Міка і Чана (так зазвичай ми називали наших татусів) традиційним способом, тобто підрощеними в інкубаторі дворічними дітлахами. Але Міку цього виявилося замало: він прагнув отримати дитину з нуля. І хоча Чан вважав цю ідею примхою, він захоплювався творчою особистістю Міка. Таким чином ми опинилися в родовому маєтку Чанів, де достатньо тихо та безпечно для того, щоб два ексцентричні багатія поринули у батьківство.
Згодом, однак, з’ясувалося, що це лише початок наших пригод, адже Чан наполіг на тому, щоб ми пішли до школи. Він сказав, що це, буцімто, має допомогти нам у соціалізації, а на всі застереження Міка відповідав, що настав час нам подорослішати та навчитися стояти на своєму. Зрештою Мік погодився, і нам повідомили, що ми будемо вчитися в кращій школі Флори – “Зелені гаї”. Чан сказав, що сам її скінчив та залишився живий. Це, вочевидь, мало нас підбадьорити.
Розділ 1
Маєток Чанів виявився розкішним навіть за стандартів Флори: цілий комплекс з будівель, величезного парку, гаражу з колекцією ретро-транспорту і великим штучним озером. Трохи змучені космічною подорожжю, ми все одно захоплено завмерли, побачивши вишуканий старовинний паркан й величезну оповиту диким виноградом браму.
Проїхавши від брами щонайменше 300 метрів, ми врешті побачили головні сходи, де на нас вже чекало подружжя р’Бебіджів. Родина р’Бебіджів доглядала за маєтком споконвіку – Чан казав, що вони жили тут стільки, скільки існують Сто Світів. Дід р’Бебіджів був розпорядником маєтку у діда Чанів, прадід у прадіда. Навіть прізвище р’Бебідж походило з давньої традиції підкреслювати статус роботів приставкою “р”. Але час йшов вперед, і онуки Чанів роз’їхалися Ста Світами, технології пришвидшилися, мати маєтки і розпорядників стало обтяжливо та старомодно.
Старший син р’Бебіджів Ярослав став першим роботом з роду, що залишив Флору та полетів на Європу, щоб працювати спеціалістом наглядового департаменту. Окрім пані та пана р’Бебіджів з ними жила лише їх молодша донька Ада. Коли ми вийшли з машини, тільки вона виглядала хоч трохи схвильованою нашою появою. Ада скидалася на типову дванадцятирічну дівчину-робота. Не дивлячись на законодавче зрівняння у правах роботів та людей, ба навіть узаконення міжвидових шлюбів, роботів дуже легко відрізнити від людей за кольором шкіри: вони створювалися у часи, коли стандартом краси вважалися білошкірі блондини з блакитними очима. І хоча відтоді минула не одна сотня років, у переважній більшості роботи лишалися блондинами та мали надзвичайно білу шкіру. Люди ж зазвичай обирають різні кольори шкіри й очей, та весь спектр відтінків волосся від вогняно-рудого до чорного, проте такого підкресленого блідого кольору шкіри у людини не зустрінеш.
Тож Ада – блакитноока білявка, середнього зросту та спортивної статури. Вона вбрана у красиву зелену сукню та вишукані білосніжні черевички. Я звернув на це увагу, тому що звик бачити дівчат у штанях та кросівках, і такий підкреслено жіночний одяг викликав у мене здивування. Ада схожа на колекційну порцелянову ляльку. Вона перехопила мій погляд, і я відвів очі.
– Добрий день, пан Чан та пан Чан! – привіталася пані р’Бебідж. – Якщо ваша ласка, я покажу дітям їх кімнати?
– Звичайно! Дуже вам дякую, – озвався Чан.
Пані р’Бебідж жестом запросила нас йти за нею, поки пан р’Бебідж програмував дорогу для вантажників, що опікувалися нашими валізами. Ада ледь чутно слідувала за нами.
Дитячі кімнати розташувалися у правому крилі будинку: це були дві великі спальні з просторими терасами, оповитими виноградом. Кімнати виходили у спільні покої круглої форми з каміном посередині та двоповерховою бібліотекою вздовж стін. Приміщення прикрашало величезне кругле вікно, біля якого стояв справжній телескоп. Раніше я бачив такі прилади лише на світлинах у підручниках з історії астрономії. З того часу, як з’явилися точні голографічні 4D карти простору-часу, необхідність в телескопах зникла, а дозволити собі автентичну антикварну модель телескопа зі скляними лінзами могли лише нечисленні музеї.
Пані р’Бебідж моя цікавість явно потішила.
– Подобається? – всміхнулася вона.
– Ще б пак!
– О, тоді молодому пану сподобається й колекція мінералів та скам’янілостей…
Я підбіг до вітрини, на яку показувала пані р’Бебідж, й мало не зомлів, так мені перехопило подих. Вздовж численних полиць охайними рядами вишикувалися справжні скарби: уламки комет та метеоритів, скам’яніли рештки молюсків Еврідіки, першої відкритої планети з позаземними формами життя, та…
– Це… Не може бути! – я з силою втягнув в себе повітря.
– Саме так, пане. Не найідеальніший зразок, що зберігся, але один з дуже небагатьох вцілілих скам’янілих процесорів Pentium III!
– Неймовірно! Невже він з прадавньої Землі? – мені ще ніколи не доводилося бачити що-небудь, що підтверджувало б саме існування пра-Землі.
– Вочевидь це так, – задоволено посміхалася пані р’Бебідж, – рід Чанів дуже стародавній, молодий пане. Артефакти з пра-Землі за сімейною легендою знайдені на розкопках ще за часів початку великої Колонізації. Пан Кан Мин Чан був у складі останньої експедиції до прадавньої Землі перед загибеллю планети.
– Це так сумно, – зітхнула Аліса. – Я кожен раз сумую, коли йдеться про пра-Землю. Невже планету не можна було врятувати? Це ж пра-Земля! Люди постійно переміщують астероїди та комети, я навіть чула про проекти переміщення планет, невже не можна було нічого зробити для збереження Землі?!
– Тоді не існувало таких технологій, Аліса!
Моя сестра іноді виявляла таке невігластво що мені ставало за неї соромно, напевне вона відчула роздратування у моєму голосі, тому що швидко промовила:
– Знаю, знаю, Сонце розширилося, всі загинули!
– Ніхто не загинув, Аліса, – крізь зуби просипів я, і вона насуплено замовчала.
Пані р’Бебіжд помітила моє збентеження і швидко перевела мову на побутові дрібниці. Вона показала нам, де знаходяться речі, що можуть стати у нагоді, як користуватися домашньою технікою та як зв’язатися з нею у разі необхідності.
– Отож, за всіма питаннями ви можете звертатися до Ади, вона радо вам допоможе. І, – пані р’Бебідж запнулася і продовжила з деяким хвилюванням, – я сподіваюся, ви допоможете Аді!
Після цього вона швидко вийшла, притуливши двері і залишивши нас утрьох.
Ада мовчки дивилася на нас, ніби очікуючи інструкцій. Першою не втрималася Аліса:
– То тебе звуть Ада?
– Так, пані.
– Ой, та облиш ці формальності, – вибухнула сестра, – ну яка з мене пані?
Я глянув на сестру: скуйовджене руде волосся, широке, вкрите веснянками обличчя, хитрі зелені очі, в яких затаїлися бісенята, розтягнутий светр і завеликі кеди на тонких, занадто довгих ногах. Ні, вона аж ніяк не схожа на пані.
– Добре, – погодилась Ада, – то як мені краще до вас звертатися?
Її абсолютно спокійний голос і ледь зверхня посмішка змусили сестру розгубитися. Я відповів:
– Звертання на ім’я – те що треба. Мене звуть Сем, мою сестру Аліса. Приємно познайомитися, Ада. То що мала на увазі твоя мати, коли просила нас тобі допомогти?
Ада перестала посміхатися, а її блакитні очі враз стали більшими і ніби заблищали.
– Я думаю, – після невеликої паузи промовила вона нерішуче, – про це вам мають розповісти ваші батьки за вечерею.
Її розгублений тон і ухиляння від відповіді неабияк підігріли нашу з Алісою цікавість, та ми вирішили не наполягати. Аліса попросила показати двір, і Ада радо погодилася. Кілька годин ми гуляли парком, дивувалися оточуючому простору, справжнім деревам, квітам, ставкам, майже справжньому куполу неба та майже природному освітленню. Для нас це був абсолютно дивовижний світ! Тут навіть мешкали умовно дикі тварини на кшталт птахів, риб, невеликих гризунів та дрібних хижаків. Але найдивнішою виявилась наявність комах.
– Що це? – вигукнула Аліса, побачивши строкату бджолу.
– Бджола, – незворушно відповіла Ада.
– Так. Але що воно робить тут?! – скривилася сестра.
– Бджоли потрібні, щоб запилювати місцеві квіти.
– Ні, я не можу цього збагнути! Люди, які можуть подорожувати космосом, змушені жити поруч з такою гидотою! Невже не можна вивести якійсь безбджільний сорт трави?
– Квітів, – виправила Ада, – на Флорі цінують натуральність.
– Яка нісенітниця, – фиркнула Аліса, – ми на супутнику, під куполом, навколо якого холодний мертвий простір кам’яної планети. Повітря тут фільтрується, вода тут переробляється штучно. Про яку природність йдеться?
– Люди на Флорі з тобою не погодяться.
– А тобі? Тобі подобаються бджоли? – спитав я, перш ніж Аліса встигла розтулити рота.
– Так! Це дуже цікаві створіння.
Ада показала нам сад-лабіринт з трояндових кущів та альтанку всередині, зводила на озеро, по якому можна було плавати на невеликому човні, що завжди прив’язаний поруч. Посеред озера я побачив чудовий острівець з безліччю кущів – ідеальне місце для схованки або облаштування таємної піратської бази. Аліса хотіла була поплисти на острів, та ледь залізла у воду по коліна, як до неї припливли величезні різнокольорові риби. Вони виринали з води та лізли у руки.
– Святий Зевсе, – вигукнула сестра, вистрибуючи з води, – що це таке?!
– Це парчеві коропи, – відповіла Ада.
Вона все ще намагалася виглядати спокійною та ледь стримувала сміх.
– Не бійся, вони зовсім ручні. Я приходжу годувати їх, це дуже цікаво. Ось!
Ада витягла з кишені пакетик з темними гранулами та кинула декілька у воду. Коропи жадібно кинулися до частування. Вони і справді виглядали чудово, і здається, їм подобалося, коли їх торкалися. Я дістав блокнот, щоб замалювати ці надзвичайно вишукані рухи. Ада зацікавлено дивилася.
– Це електронний папір? – спитала вона.
– Так. – я трохи засоромився, бо не любив, як хтось дивиться, коли я малюю.
– Я вперше бачу такий пристрій, – ніби вибачаючись пояснила Ада, – я теж люблю малювати. Я малюю фарбами!
– Правда? – спитала Аліса. – Я думала всі, крім мого прищелепкуватого брата, малюють у хмарах. Нащо малювати руками, якщо можна просто уявити, а імплант зробить все за тебе?
– А ти уяви! – передражнив я сестру.
Ми називали орган-коннектор нашого мозку імплантом, хоча він вже давно їм не був. Колись дійсно вживлювали імплант для підключення до мережі інформаційних хмар, але тепер ми народжувались, вже маючи відповідну ділянку мозку. І хоча імплант дарував безліч можливостей для зберігання зображення безпосередньо з ока, він безсилий у наділенні носія уявою. Тому професія художника досі була і, напевне, завжди буде самою престижною у Всесвіті.
Нещодавно я захопився малюванням руками. Технічної потреби в цьому немає, адже достатньо добре уявляти собі те, що хочеш відтворити – й імплант збереже зображення та завантажить у мережу. Але це не так легко, як здавалося моїй хвалькуватій сестрі. Побачити те, чого не бачать інші, відділити головне від другорядного – це справжнє мистецтво. Я прочитав, що малювання руками допомагає зробити цей процес більш свідомим, дисциплінує уяву і надає думкам оформлення, тому кілька місяців тому я почав змальовувати усе, що здавалося мені цікавим.
“Треба поглянути на Адини картини”, – подумав я.
Раптом у моєму оці блимнув сигнал повідомлення. Я кліпнув очима, щоб прийняти виклик. В голові пролунав голос пані р’Бебідж: “Діти, запрошую вас вбратися до вечері, що відбудеться о шостій вечора”. Я подивився на Алісу, а вона на мене. “Вбратися до вечері?”, – швидко подумав я у нашому особистому чаті. “Мене питаєш?, – обурилася сестра. – Ніби я щось розумію в цих старовинних обрядах”. “Не думав, що ти так реагуватимєш, – відповів я, додаючи кілька смайлів. – Це ж навіть цікаво, погратися у принцесу. Уявляю тебе у сукні!” “Не розумію чого ти знущаєшся, – задерла вона носа догори. – Я чудово виглядатиму у сукні!”.
– Люба Ада, а розкажеш мені як на Флорі прийнято вбиратися до вечері?, – приязним тоном запитала Аліса.
– О, з великим задоволенням! У твоїх покоях є ціла кімната з сукнями…
– Кімната з сукнями?! То чого ми чекаємо?, – вигукнула сестра. – Мерщій, в нас майже не лишилося часу!
І заливаючись щирим сміхом, вона щодуху кинулася до будинку, а Ада напрочуд вправно з огляду на вбрання бігла поруч. Відблиски штучного освітлення заграли у їх волоссі та я мимоволі замилувався цією картиною. Безмежний зелений парк, височенні верби, що вимочували довге гілля в прозорій воді ставка, білосніжний палац на обрії та дві безтурботні дівчинки, що біжать наввипередки... Я заховав блокнот у кишеню та побіг за ними.
Згодом ми вже сиділи в їдальні – ще одній величезній кімнаті, за довгим столом, з одного боку якого сиділи люди, а з іншого – роботи. Пульт керування принтером для страв знаходився з боку роботів. Для мене це виявилось неприємною несподіванкою: я завжди програмую свою їжу особисто, і Мік з Чаном про це знають. Я написав у Чанів чат: “Як це розуміти?”, – й додав зображення столу з акцентом на пульт управління. “Халера!”, – взвився Чан. – Мало мені сарказму твоєї сестри і нарікань Міка? Невже так важко витримати хоч один вечір гідно? Хіба я не вчив вас поважати традиції інших осіб? Ми в деякому сенсі у гостях!” І Чан вийшов з чату, гнівно кліпнувши очима. Напевне моє запитання стало для нього останньою краплиною.
– Он як, – заговорив Мік вголос. – Тож ми перейдемо до класичного способу спілкування, як у старі добрі часи. Я сподіваюся, ніхто не вдавиться? Все-таки їсти і говорити водночас – не надто гарна ідея, хіба ні?
Чан звів очі догори і промовчав з виглядом святого мученика. Пан р’Бебідж промовив тихим але впевненим голосом:
– Напевне вас усіх дивують застаріли традиції цього дому. Проте, запевняю вас, при певній зміні ставлення для вас ця ситуація може стати нагодою поринути у історію. Крім того, якщо ви хочете тут оселитися надовго, вам обов’язково знадобляться навички поводження за столом.
– Том, ти говориш, неначе ми якісь невігласи, які не взмозі відрізнити ложку від виделки. Запевняю тебе, нас часто запрошували на світсьі прийоми, та ми жодного разу там не осоромилися. – іронічно всхмінувся Чан.
– Я ні в якому разі не мав цього на увазі, пан. Але ви не знаєте людей на Флорі так, як їх знаємо ми з пані р’Бебідж. До прибульців тут ставлення вкрай прискіпливе. Якщо вам це байдуже, подумайте про дітей. Їм тут навчатися у школі…
– Так, школа! – перервав розпорядника Мік. – Я знаю, ми це обговорювали, Чан, але я хочу ще раз винести питання на загальний розсуд. Нехай діти також скажуть своє слово. Хіба їм обов’язково йти у школу, тим більше, судячи з натяків пана р’Бебіджа, це те ще снобське кубло!
– А щоб тобі, Мік! Ми ж домовилялися: хоча б один вечір провести у тиші!
– Якщо дозволите, – зазвучав спокійний голос робота – ізоляція дітей здатна лише посилити недоброзичливість місцевих мешканців. Чи не краще сприяти тому, щоб вони швидше пристосувалися до тутешнього життя?
– Ось! Послухай голос раціо. – задер пальця догори Чан.
– Ох, то ми вже не проти публічного обговорення цієї справи? – миттєво озвався Мік.
– Якщо у нас тут таке широке обговорення, у мене лише одне питання, – раптом подала голос Аліса, грюкнувши долонею по столу, – коли ми, заради Зевса, почнемо вечеряти?!
Усі одразу зніяковіло замовкли і подивилися на Алісу. Вона вбралася в пишну червону сукню і мала зачіску неймовірно химерної конструкції. Її вигляд враз викликав у нас одну й ту саму думку, і ми, здається, мимоволі одночасно відправили її у загальний чат: “Ти не Аліса сьогодні, а королева Чирвів?” І всі люди за столом водночас пирснули зі сміху. Край ока я помітив, що Ада усміхнулась.
– Та ну вас! – обурилася Аліса і замовчала, схрестивши руки.
Пан р’Бебідж врешті зміг пояснити нам, що потрібно передати йому у чат усі інструкції для принтера, а потім лише згадувати іконку потрібної страви. Він же власноруч програмуватиме пристрій.
– Це лише в перший раз здається обтяжливим, – запевнив він, – натомість більше вам ніколи не потрібно буде чекати на їжу. Я подбаю про все заздалегідь.
Ми вимушено погодились, та виявилось, що пан р’Бебідж дійсно куди вправніший за нас. Дуже швидко кожен з нас отримав те, чого бажав, всі суперечки стихли, на зміну їм прийшло дзеленчання ножів та виделок. І ось, коли здавалося, що усі нарешті вдовольнилися, я спитав:
– Мік, Чан, я чув, ви маєте нам дещо розповісти про Аду?
– Так-так, – погодився Мік. – Це до мене. Я маю повідомити вас, що ви будете навчатися в одному класі.
– То це чудово! – вигукнула Аліса.
Ада та її батько, натомість, виглядали дещо пригніченими.
– А що у цьому незвичайного? – спитав я. – Ви б не розводили таємниць через буденну справу.
– Твоя правда. – відповів Мік серйозно. – Річ у тім, що “Зелени гаї” – приватна школа для людей. Роботи не мають права навчатися там.
– То як же…
– Ха! – саркастично повів бровами Мік. – Навіть снобським приватним школам потрібні зв’язки, так Чан?
– Ви ж знаєте, що ваш батько – модний архітектор? Школі потрібні такі загальновідомі прізвища у переліку учнів, – пояснив Чан.
– І впали єрихонські мури. – весело підморгнув нам Мік.
– Це все не означає, що Аді буде легко вчитися у людській школі. – раптом втрутився пан р’Бебідж.
Він закінчив їсти, і тепер дуже ретельно і повільно витирав серветкою виделку. Пані р’Бебідж стисла губи та поглянула на чоловіка с засудженням.
– Дурниці, – промовив Мік. – Я подивився роботи Ади, і повністю погоджуюсь с пані р’Бебідж. Я бачив куди слабкіші малюнки людей-ілюстраторів. Аді потрібно отримати гарну освіту, а в школах для роботів чому її навчать? Електроніці та програмуванню? Невже ви не хочете іншої долі для вашої, підкреслюю, обдарованої дитини?
– Я дуже вдячний вам, пан. Я просто не хочу підтримувати в очах Ади ілюзій, навіяних її безвідповідальною матір'ю. Навіть якщо ви всі маєте рацію, то що потім? Ада вивчиться і стане ким? Художником? – пан р’Бебідж ледь стримав криву усмішку. – Багато ви знаєте художників-роботів?
Весь цей час Ада сиділа, схиливши голову, і мені боляче було на неї дивитися. Але я бачив, що пані р’Бебідж лише сильніше стиснула красиві губи і взяла Адину руку у свої долоні.
– Я не знаю жодного робота-поета, художника або математика у Ста Світах, – спокійно погодився Мік, – та я не вважаю цю обставину вирішальною для того, щоб конкретна дівчина відмовлялася від свого покликання. І я скажу більше: Сто Світів – це не єдина Флора. У Нью-Токіо працюють роботи-ілюстратори, роботи-актори та роботи-аніматори. Я навіть знаю кількох роботів-архітекторів, хоча це все ще доволі рідкісне явище. Але я впевнений, що незабаром обов’язково з’явиться і робот-художник. То чому не Ада?
Пан р’Бебідж відвів очі не витримавши погляду Міка:
– Я просто хвилююсь за неї.
Тепер пані р’Бебідж простягла руку чоловікові.
– Ось саме тому, діти, – втрутився Чан, – ми і вирішили, що з вас вийде чудова компанія. Ви, які ніколи не вчилися у школі та не жили на Флорі, й Ада, яка знає про місцеве життя, але потребує певної підтримки... Що скажете?
– Скажу, що ми будемо чудовою командою! – проголосила Аліса.
Ми знову поглянули на її вбрання й усміхнулися.
Наступного ранку за сніданком пролунав сигнал з пульту керування маєтком.
– Це те, що я думаю? – скочив на ноги Мік.
– Так пан. Я думаю, що це доставка дитини, – відповів розпорядник.
Ми теж усі вскочили і хаотично заметушилися їдальнею. Лише наші поважні роботи намагалися додати хоч якогось порядку, але, запевняю вас, що вони теж неабияк розхвилювалися. Річ у тім, що домашні пологи у суспільстві вважалися небезпечною авантюрою. Але Мік наполіг саме на пологах у родинному колі.
– Краще у вітальню! – вигукнув Мік. – Чан, Зевса заради, чого ти вкляк?! Ти маєш все зафіксувати! Ти чуєш? Кожну хвилину.
– Я знаю, знаю… – бурмотів Чан, щось натискаючи на пульті.
Зрештою всі формальності було завершено, ми побачили чималеньку коробку з білосніжного матеріалу, на блискучому боці якої значилося “Пологовий будинок Т357-В5. Нью-Токіо” і світилася одна єдина блакитна кнопка.
– Що робити? Що я зараз маю зробити? – спитав Мік у містера р’Бебіджа.
– Згідно з вашими побажаннями, інкубаційна камера запрограмована на максимально м’які, проте наближені до природних пологи. Судячи з інструкцій, які мені передав пан Чан, ви будете приймати немовля, тому прошу вас натиснути блакитну кнопку. Блакитний колір означає, що плід у внутрішньоутробному стані. Коли синій колір зміниться на зелений, пологи почнуться. Червоний колір... а втім, я запевняю вас, що ми не побачимо червоного кольору.
– Ну, із Зевсом! – зітхнув Мік. – А довго відбуваються пологи?
– Згідно розкладу, пологи триватимуть біля 8 годин.
– Так довго?! – здивовано скрикнув Мік.
– Враховуючи побажання пана про якомога природніші…
– Добре, добре, – перервав розпорядника Мік. – Тоді вибачте, але я збігаю у ванну.
І він моментально втік, залишивши нас розгублено розглядати контейнер.
– Я чула, – пошепки сказала Аліса, – немовлята неймовірно потворні. В них величезна голова, вони вкрити тоненьким волоссям, мають червону шкіру. А ще в них не відкриваються очі, а через шкіру просвічуються внутрішні органи.
– То вони сліпі? – також пошепки спитала Ада.
– Так. Десь через тиждень чи два в них починають прорізуватися очі. А ще в них немає зубів.
– То як же вони їдять? – здивувався я.
– Звідки я знаю? – роздратувалася сестра. – Я тобі що, повитуха?
– Можливо, їх годують внутрішньовенно? Ну, як всіх нормальних дітей в інкубаторах? – припустила Ада. – Я колись бачила науково-розважальний фільм про те, звідки ми беремося, – додала вона й ледь почервоніла.
Аж тут до кімнати увірвався розпарений Мік в білосніжному халаті та з мокрим волоссям і вигукнув: “Я готовий!”. Він натиснув кнопку – і лампочка блимнула зеленим світлом, одночасно з цим в кімнаті стемніло, пролунала якась заспокійлива мелодія, повітря наповнилося пахощами та атмосфера стала доволі снодійною. Чан продовжував ворожити за пультом, додаючи вогню у каміні. Раптом частина контейнеру стала прозорою, а ми побачили темну пляму всередині.
– Що ти робиш? – зашипів Мік.
– Пробач, – відповів Чан, – я натрапив на функцію спостереження.
– Ні! Ні! Ні! Ми домовлялися! Максимальна природність! Ми не можемо бачити дитини, доки не прийде їй час з’явитися на світ!
– Так, я вже все вимкнув. – запевнив Чан.
– Ні, я так не можу! – обурився Мік.– Ніхто не розуміє важливості моменту? Нове життя приходить у цей Всесвіт! Майте більше поваги до таїнства народження! Вам аби носа встромити…
І повідомивши, що йому треба випити, він рішуче попрямував до бару.
Тим часом Аліса й Ада втекли на вулицю, та навіть р’Бебіджі пішли, наказавши гукати їх в разі потреби у будь-який час. Я теж думав вислизнути, але перехопив благаючий погляд Чана й лишився. Час спливав повільно, візуально нічого не змінювалося, тож я певно ловив носом окунів, коли контейнер раптом став зеленим.
– Почалося! – заволав не своїм голосом Мік.
Усі мешканці маєтку миттєво збіглися до вітальні. Контейнер почав мерехтіти, проміжки між мерехтінням ставали ритмічні, а яскравість зеленого світла наростала. Ми стояли навкруги, затамувавши подих, аж ось нарешті контейнер став повністю прозорим! Ми побачили незвичне створіння всередині – це була рожева людина з величезною головою, що підсунула ніжки до живота і тримала руки стиснутими у кулачки.
– А що то за дріт стирчить у нього з живота? – пролунало у тиші шепотіння Аліси.
– Тссс! – зупинив її Мік.
Раптом контейнер з легким шипінням розкрився – і ми почули звук, схожий на нявчання кицьки. Мік підійшов до контейнера та обережно від’єднав дріт, що відходив з живота дитини. Після цього він взяв хлопчика на руки і притис до себе. Чан вкрив їх обох ковдрою – і немовля перестало плакати.
– Він дивиться на нас! – сказала Ада. – Дивись, в нього розплющені очі. Який він милий!
– Які в нього маленькі губи! Який в нього носик! – шепотіла на всю кімнату Аліса.
І дівчата полізли дивитися на немовля, намагаючись помацати його ручки та ніжки, торкнутися чола або зазирнути в очі. Мік задоволено посміхався.
– Його звуть Давид! – виголосив він.
– Ну, здоров був, Додік! – привіталася Аліса.
далі буде...