Дракони Флори - 2
Mar. 18th, 2016 09:54 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
elisapeyronРозділ 1
Розділ 2
Незабаром виявилось, що до початку навчального року близько чотирьох місяців. Батьки хотіли максимально пом’якшити наше становище: Мік казав, що ми маємо пройти через кризу старших дітей. Це такий стан, коли старші діти розуміють, що вони тепер не єдині у своїх батьків, тому починають погано поводитися, вчиняти істерики та тікати з дому. Відверто кажучи, мені зовсім не хотілося вчиняти істерики, але з дому ми з Алісою тепер тікали часто. На відміну від Нью-Токіо, на Флорі нам дозволялося вільно гуляти. Фактично, наш купол Флора-1 – це абсолютно замкнутий світ. Тут немає чужинців та прибульців, окрім нас, а сусіди знають один одного з дитинства. Ніяких аварій, небезпек та загроз. Нудьга.
На супутнику Флора містилося чотири окремі куполи. У Флорі-1 та Флорі-2 розташовувалися приватні помешкання: маєтки та вілли. Деякі будинки невеликі, а земля зайнята садами та штучними ставками, інші – величезні, обнесені чималими парканами. Першим звели Флора-сіті – адміністративний центр, в якому, зокрема, була і наша майбутня школа. Невдовзі з’явилася Флора-1 – мати тут помешкання престижніше. У Флорі-2 ділянки землі менші, купують там житло не тільки люди, а й заможні роботи. Крім того, на супутнику є Флора-Т – зовсім малий купол, під яким лише будівля космопорту та торгівельні центри, що продають нечисленні речі, які не можна надрукувати на домашньому принтері.
Тепер в нас з Алісою з’явилася купа часу для того, щоб дослідити наш новий дім. Ми обнишпорили увесь сад та прилеглі території, а згодом почали виходити назовні. Насамперед, ми знайшли у гаражі ровери та за допомогою Ади досить швидко навчилися їздити. До речі, у Аліси це виходило вправніше. Вперше, коли Ада показала мені цю штуку з двома колесами, на вигляд абсолютно нестійку, я взагалі не розумів, як на ній всидіти.
– Уявляєш, це найдавніший транспортний засіб в історії людства! – сказала Аліса.
– Я чув, що спочатку люди їздили на тваринах, – відповів я.
– Жартуєш? Дурість яка! – засміялась Аліса. – Ада, ти послухай, що мій брат вигадав! На тваринах неможливо їздити. Вони еволюціонували в жорстких умовах, “виживає сильніший”, щось таке. І тягати при цьому на собі людей? Як би вони перемогли у конкурентній боротьбі? Сам подумай!
– Ну, добре, – погодився я. – Я не знавець стародавнього світу. Але все одно ця штука якась дивна.
У ровері не було ані двигуна, ані блоку живлення. Взагалі нічого. Але саме це викликало в Аліси захоплення.
– Воно приводиться в дію силою твоїх власних м’язів! Хіба не чудово?
– А який у цьому сенс? – дивувався я. – Я прекрасно ходжу на своїх ногах, використовуючи силу м’язів. Нащо мені балансувати на цій дивній штуці, весь час ризикуючи втратити рівновагу?
– Нічого ти не розумієш! – вигукнула Аліса.
Дуже вправно вона стрибнула на виблискуючий на сонці ровер та погнала вперед.
– Спробуй дожени! – пролунав її голос.
Я спробував. І зрозумів, що ровер має певні переваги в швидкості пересування.
Кілька днів ми вчилися їздити. Ада допомагала нам, оскільки досягла у цьому вмінні майстерності. Коли й я вже достатньо впевнено тримався у сідлі, ми розпочали досліджувати місцевість. Флора-1 виявилась майже порожньою. Найближчий наш сусід кудись подався. Ада сказала, що це чудова людина, і вона нас обов’язково познайомить, коли він повернеться. У наступному розкішному будинку мешкали Переї. Пан Перей багато років одностайно обирався на посаду мера, але влітку у маєтку лишався лише їх розпорядник пан р’Фортран з родиною. Ада чомусь не ладнала з хлопцями р’Фортранів.
– Вони засуждують мене, – якось сказала вона.
– За що? – запитав я.
– За те, що я не знаю свого місця. Малюю, а тепер ще й з людьми дружу…
– І що в цьому поганого? – здивувалася Аліса.
– Вони вважають, що я зазнаюся, – пояснила Ада.
Далі з одного боку куполу розлилося велике озеро, за яким вже починався ліс, що оточував купол по периметру. З іншого боку – два маєтки: один зовсім маленький, інший – більший. В маленькому жила пані Трускавка, привітна літня жінка, та її пра-пра-пра-онук Вова, хлопчик років шести. Вова всюди ходив з невеликою лялькою, яка приязно до всіх посміхалася та бажала чудового дня.
В маєтку побільше мешкали Ліза та Софія Лідли, дівчата нашого віку. Ми доволі швидко потоваришували, і вони почали приходити до нас на наш піратський острів.
Звичайно, Флора-1 була куди більшою, та й об’їхати її на ровері виявилося складно. Аліса дуже хотіла доїхати до краю світу, себто до паркану, яким закінчувався купол, та це не так вже й легко. Їхати потрібно через ліс, і зрештою ми так і не зробили цього, тому що захопилися облаштуванням піратського острову. Купатися у ставку з коропами Аліса не наважилися, натомість ми кожного вечора стали переправлятися на острів посеред ставка та розпалювати там багаття.
Аліса з Адою облаштували пуфіки для сидіння, я розбив намет. Коли ставало темно, поляризація куполу вимикалася, тоді ми бачили зорі. Частково їх закривав величезний Зевс, та все одно зорі виглядали чудово. У Нью-Токіо ніч не схожа на цю. Вогні гасять будь-яке світло ззовні, тому раніше зорі ми бачили лише у вірті та голо-проекціях. А ще виявилося, що комахи співають. На Флорі так тихо, що добре чути це цвіркотіння. І хоч Аліса не любила комах, та звуки, що вони видавали, їй дуже подобалися. Незабаром до наших посиденьок приєдналися Ліза з Софією, і ми почали розповідати страшні історії.
Страшні історії – це особливий ритуал, вони зовсім не схожі на голографічні ігри чи кіновірт. Страшними ці історії роблять не спецефекти та примітивні вистрибування з кущів, а безмежний простір уяви. Розвинена уява – риса, якою люди дуже пишалися. Вважалося, що роботи не наділені нею. Мік казав нам з Алісою, що це лише суспільні стереотипи, так само як те, що люди емоційніші та креативніші за роботів. Як би там не було, але Ада залюбки проводила з нами час.
Кожен вечір хтось мав розказувати історію: дозволялося читати текст з хмари, але головне, щоб історія була цікавою. Тож ледь починало темнішати, ми друкували канапки та дрова, а потім хутчіш бігли на озеро.
Одного разу, коли ми зібралися біля човна, до нас приєднався Вова.
– Я хочу з вами! – сказав він.
– А твоя бабуся знає, де ти? – суворо запитала Аліса.
– Так! Вона мені дозволила! Я вже великий хлопець. Я разом з вами цього року піду в школу!
– Ну в школу то ти може підеш, – посміхнулася моя сестра, – та ми йдемо у шостий клас, а ти у перший.
– Ну то й що! – образився малий. – Я знаю дуже страшну історію. Хочете почути? Її Ліа розповість.
– Твоя лялька?! – здивувався я.
– Так, пан. – мелодійним голосом промовила раптом Ліа, повернувши до мене голову. – Я знаю багато моторошних історій, таких страшних, що у ваших венах захолоне кров.
І Ліа всміхнулася так, що мені дійсно стало страшно.
– Ми залюбки візьмемо тебе з собою, – проголосила Ада, – якщо ти надаш нам дозвіл на авторизацію до вашого з бабусею чату, а вона підтвердить, що дозволяє тобі з нами гуляти.
– Добре, – погодився Вова.
Здається він образився на те, що ми йому не довіряємо.
“Добрий вечір, пані Трускавко! – подумала Ада у загальному чаті, – вас турбують діти Чанів. Ми дуже просимо відпустити з нами гуляти Вову, якщо ви дозволите”. Звичайно, після такого формулювання пані Трускавка нам не відмовила.
– Проведете його потім до дому, – наказала Аліса Лізі та Софії. – Вам по дорозі.
Тож всі залізли у човен, я та Ада взялися за весла, а вже через кілька хвилин ми опинилися на піратському острові. Поки ми з Вовою розводили багаття, Софія грала для нас на сопілці: в неї це чудово виходило. Коли зрештою ми сіли навколо вогню та Ліза розлила по чашках трав’яний чай – терпкий та надзвичайно запашний, Ліа почала розповідати своїм дитячим тоненьким голосом:
“Це правдива історія. Події, про які я розкажу, сталися у часи великої Колонізації, у часи хоробрих капітанів, що вели зорельоти флоту в космічну безодню на пошуки нових світів та нових цивілізацій. Я розкажу про колонізацію Флори. Про жахливих створінь, з якими стикнулися перші поселенці – драконів Флори. І нехай зараз історії про них розповідають, як легенди, та все це відбулося насправді.
В ті давні часи лише почалася колонізація Ста Світів. Безліч зорельотів летіли на пошуки придатних до життя супутників. Перша велика колонія вже заснована на Террі Нуліус, та лише безстрашні та несамовиті пілігрими наважуються жити на Террі. Щільна атмосфера супутника та перепади температури на освітленій і темній стороні сприяють утворенню ураганних вітрів. Більшість Суспільства все ще мешкає на орбітальних космічних станціях: життя на них важке, адже міжгалактичні зорельоти, на базі яких будуються станції, занадто малі й непристосовані для довготривалого перебування.
Починається Велика лихоманка, гонитва за відкриттям земель. За тодішнім законом усі супутники, окрім Терри Нуліус, якою володіє усе Суспільство, належатимуть тому, хто перший ступить на їх поверхню. Тож корпорації починають конкурувати з зоряним флотом за права на землю. Кожен мріє відкрити нові території та казково розбагатіти, продавши права на забудову іншим. Крім того, навколо Зевса лютують космічні пірати, вони атакують торгові зорельоти і безтурботних шукачів кращої долі.
Загальновідомо, що Флору відкрив молодий капітан зоряного флоту Фолкан Скот, менш ніж на місяць випередивши славетного Амундсена, легендарного капітана нью-ост-індської торгової компанії. Однак для того, щоб зберегти права на супутник, зоряний флот мав вчасно розпочати будівництво поселення, адже в іншому разі права за символічну плату здобувала нью-ост-індська компанія.
Флору часто називають діамантовою планетою, хоча це не зовсім так. Супутник має рідке металеве ядро та дуже великий вміст вуглецю у гірських породах на поверхні…”
– Ой, а ви вже були у діамантових печерах? – раптом перебила ляльку Софія. – Ми з батьками минулого року їздили, це незабутнє видовище. Печера вся блищить!
– Оце я там купила в сувенірному, – підтвердила Ліза, показуючи великий камінь на мотузці, що висів у неї на шиї. – Гарний правда?
– Ой, – вигукнула Аліса роздивляючись камінець, – як виблискує!
– Дівчата! – обурився Вова. – Ліа не можна перебивати, вона автоматично виключається. А якщо так часто робити, то вона перезавантажиться і взагалі не буде продовжувати.
– Дивна лялька якась! – засміялася Софія.
– Вона антична! – надувся Вова. – Дуже дорога. Її бабуся на розкопках гробниці знайшла на Теракоті, коли ще студенткою була. Таких ні у кого немає!
Я придивився до Ліа: дуже красива лялька, з довгим чорним волоссям, карими очами з епікантусом, що робило її дещо схожою на мене, до того ж вбрана в шовкову червону сукню та черевики на підборах, хоча я не бачив, щоб вона ходила чи взагалі рухалася.
– Та ну, не заливай! – дражнилася Софія, – Хіба тобі дозволили б гратися такою коштовністю?
– А ось і дозволили! – ледь не заплакав Вова. – Це імператорська лялька. Вона казки ще імператору Ши Хуан-ді розповідала!
– Припини, Софія! – втрутилася Аліса. – Нехай розповідає далі, будь ласка.
Вова натис на долоню Ліа і лялька знову заговорила.
“...тому прокладати комунікаційні тунелі було надзвичайно складно.
Під час прокладання комунікаційних тунелів під майбутнім куполом Флори-1 гео-дослідження виявили в цих місцях існування природних печер, і флот вирішує скористатися ними. На поверхні супутника збудували тимчасову станцію. Робота виявилася складною: тунелі непрохідні для стандартних автоматизованих систем, довелося майже всі комунікації монтувати в ручному режимі. Зазвичай забудовник відправляв на поверхню супутника автоматичний форматор, заздалегідь запрограмований на зведення станції, придатної до життя поселенців. Однак бурити окремі тунелі виявилося занадто довго і дорого, а щоб скористатися печерами, потрібні були висококваліфіковані оператори-програмісти. Тож зоряний флот відправляє найкращих фахівців.
Спочатку все йде згідно плану: команда головного інженера Добруджа і виконроба Ракоци регулярно звітувала, що справи просуваються. Проте не минуло і двох місяців, як у печерах зникають перші оператори. Розслідування Добруджа нічого не дає. Головний підозрюваний – адміністратор Рут – згодом разом з напарником також зникає у печерах. Потім у віддалених тунелях знаходять рештки їх понівечених тіл. Добрудж пише звіт до командування зоряного флоту, більше схожий на оповідання Едгара По. Командування вирішує відправити на Флору зореліт “Сміливий-1701” на чолі зі славетним капітаном Тьюрінгом для проведення розслідування.
Тьюрінг з кількома помічниками спускається у печери. Вони знаходять сліди перебування у печерах іншопланетних істот, яких потім назвуть драконами. Ці істоти підступні та дуже жорстокі. Стає зрозуміло, що з ними не може бути встановлений контакт. Дракони вміють впливати на свідомість жертв, вони заманюють їх у тунелі голосами рідних і близьких, як глибоководний вудильник вабить у пастку безпорадну рибу, або неначе удав, що гіпнотизує кроля. Незабаром Тьюрінг знаходить величезну кладку драконячих яєць. Якщо ці створіння потраплять на зореліт, вони швидко поширяться Ста Світами і стануть загрозою для усього Суспільства.
Капітан приймає рішення знищити глибинні тунелі, та у його помічників починається психоз під дією драконячих шепотінь. Все виходить з-під контролю. Дракони ніби читають усі думки команди та випереджають відважного капітана на один крок. Зрештою у Тьюрінга не лишається іншого виходу, крім обвалу тунелю. Він розуміє, що в разі вибуху не встигне вибратися назовні, але якщо зволікати, дракони виберуться із ним та захоплять свідомість команди. І капітан йде на вірну смерть, зупиняючи потвор.”
– Яка жахлива історія! – не втрималася Аліса.
– Моя мама розповідала мені цю легенду, – сказала Софія.
– Вона казала, – підтвердила Ліза, – що у далеких тунелях і досі є драконячі яйця. Вони як цисти: чекають сприятливих умов, щоб вилупитися. Варто лише розібрати завали – і дракони повернуться.
– І де ці тунелі? – невпевнено спитала Аліса.
– Вони прямісінько під нами, – відповіла Софія. – Кажуть, що найближчі печери, що виходять на поверхню у будівлі вокзалу – це лише маленька частина мережі. Печери залягають глибоко і пронизують усю Флору!
– Чекай, – сказав я, – але якщо породи на Флорі такі тверді, що їх навіть автоматика флоту не взяла, хто ж їх прорив? І як?
– За оповіданнями, дракони Флори мають довгі ікла, твердіші за алмаз, вони прогризли ці печери. І якщо вони здатні прогризти нори у алмазі, що їм купол Флори-1, – раптом сказала Ліа тоненьким голосом і засміялася.
– Шеддім! – вигукнула Аліса. – Заткни цю ляльку!
Вова натиснув на руку Ліа – і вона замовкла.
– Не думав, що дорослі діти такі боягузи, – ображено сказав він.
– Ця лялька справді моторошна! – почала виправдовуватися Аліса. – Ну правда ж?
– Я зовсім не злякався, – заявив малюк.
– Просто ти вже чув цю казку безліч разів! – пояснила Софія. – Це наш місцевий фольклор. Мама завжди, коли відправляє нас на прогулянку, каже, щоб ми не бігли на її голос.
– Чому? – не зрозумів я.
– Тому що, якщо ти чуєш, як тебе кличуть батьки, але не бачиш їх, це може бути… дракон!
– Так! Все! Годі вам! – обурилися Аліса.
Софія та Ліза засміялися.
– Дивна історія, – сказав я. – Якщо б дракони існували, супутник зачинили б на карантин. На супутниках, де існує позаземне життя, заборонено створювати постійні поселення. Лише заповідники та тимчасові станції, як на Террі.
– Це давно було! Та і драконів знищили. – заперечила Софія.
– Але ж яйця? Яйця ніби існують? – впирався я. – Якби в цій розповіді була хоч краплина правди, тут не маєтки стояли б, а працювали б археологи!
– Та вигадки все це! – раптом сказала Ада, і я усвідомив, що досі вона сиділа ні пари з вуст.
Софія та Ліза подивилися на Аду несхвально.
– Добре, – сказала Ліза, – пора йти додому. Збирайся Вова, ми тебе відведемо.
Дівчата зібрали свої речі та посідали у човен. Я ретельно залив жевріюче вугілля водою та знову сів на весла. Історія про драконів зацікавила мене.
Аліса дуже зблизилася з Адою. З ранку до ночі вони грали разом, часто залучаючи до своїх розваг Додіка. Відверто кажучи, я не розумію, що цікавого в малюку, що ледь навчився перегортатися на живіт, але дівчатам дуже подобалося його товариство. Ада програмувала принтер – і він друкував штуки абсолютно химерних форм, з якими Додік із задоволенням грався. Я не міг зрозуміти, як Ада вигадує ці чудернацькі об’єкти, та вона лише посміялася з мене:
– От ти художник! Це ж риманові поверхні!
– Що, навіть пляшку Кляйна не впізнав, геній? – дражнилася сестра.
– Та ну вас, – відповів я. – У тримірному просторі кожен дурень може. Побачив би я, як ви це у комплексних числах надрукували б!
Одним словом, я на них образився, та одному мені теж було нестерпно. Авжеж, я жив у світі суцільних розваг – голо-ігри, кіновірт, миттєвий доступ у хмари... Але все це не мало жодного сенсу без друга.
– Чан, – сказав я якось за сніданком, – можна мені собаку? Я розумію, у Нью-Токіо в нас було мало місця та і ми малі були, але зараз! Зараз я обіцяю дбати про тварину, як про себе! Ну будь ласка…
Але Чан лише поглянув на мене розгублено:
– На Флорі заборонено тримати домашніх тварин, – відповів він.
– Це на Флорі?! – влізла в розмову Аліса. – Тут же повно різної гидоти! Коропи парчеві, кої, здається, так? А ці, як їх, бджоли! Це жах якійсь, шеддім!
– Слідкуй за язиком, панночко! – обурено обірвав її Мік.
– Це все так, – пояснив Чан, – але саме через це на Флорі забороняється тримати собак та котів. Вони хижаки, тому можуть порушити штучно створену екосистему купола. Я знаю, іноді здається, що ми живемо у справжнісінькій дикій природі, та це лише ілюзія. Простір під куполом дуже обмежений, підтримувати еко-баланс тут надзвичайно важко.
Певно, я виглядав вкрай пригніченим, тому що Чан лагідно додав:
– Коли я був у твоєму віці і нудився, я займався аматорським радіо. Можливо, тебе зацікавить моє устаткування?
Звичайно ж, я зацікавився! На прохання батька р’Бебідж витяг з якогось закутку старовинний трансивер. В нього був великий проекційний монітор, що виводив голографічне меню перед очі. На іконки, що висіли просто у повітрі, потрібно було натискати руками. Нічого дивнішого я в житті не бачив! Я звик до меню, що проектується безпосередньо на сітківку ока. В цьому трансивері дивним було все, але найбільше, що принципи, за якими він працював, не змінилися за мільярди років від винайдення. Як говорив Чан, коли дивишся на такі речі, ти ніби дивишся власне на фізичні закони, на принципи, за якими працює світ. Незмінні, сталі закони гри самої Природи, Великої матері Всесвіту.
– Яке головне правило будь-якої соціальної мережі? – спитав мене Чан.
– Передусім пороздивляйся! – миттєво відповів я.
– Правильно, спочатку послухай, подивись, як прийнято спілкуватися у етері, почитай про це у хмарах. А коли звикнеш та почуватимешся впевнено, шукай друзів. Яка тут в нас банда була, – замріяно додав він. – Які чудові часи!
І я почав читати все, що міг знайти. Починаючи від того, що таке радіохвиля, та закінчуючи історією аматорського радіозв’язку. З останнім було складно, бо історія сягала аж до пра-Землі і губилася десь у безодні часу. Радіозв’язок на супутниках,що мали атмосферу, сильно відрізнявся від безатмосферних. Коли у планети є атмосфера та іоносфера, радіохвилі від них відбиваються, в результаті чого зв’язок можливий по всій поверхні. На Флорі зв’язок забезпечувався ретрансляційним супутником. Також вдень купол майже унеможливлював короткохвильові сеанси, а ультракороткі хвилі розповсюджувалися лише у межах Флори-1. Однак вночі поляризація куполу вимикалася, тож ставало можливим почути в етері Флору-2, а іноді і радіостанції зорельотів.
Звичайно, захоплення радіозв’язком виглядає доволі дивним заняттям. “Можна ж просто постукати у чат”, – як призирливо сказала Аліса. Але одного разу вночі, крутячи безцільно налаштування апаратури, я раптом почув дивний спів: ніби хтось стогнав та виводив пісню, повну туги та величі. Як гуркотіння грому, тріск багаття, виття водоспаду та шелест крил метелика одночасно. Це був дивовижний звук! Він захопив мене, поглинув... Кілька годин я слухав цей спів, поки не почало світати та купол не заглушив його. Ранком я спитав у Чана, що це за дивина.
– Ти чув як співає Зевс, – посміхнувся той.
– Як це?! – я був просто вражений.
– Зевс випромінює наддовгі радіохвилі, то ж вловивши їх, станція автоматично підсилила частоту, тому ти зміг почути пісню Зевса.
Дивовижна штука! Після цього я чимало прочитав у хмарах та прослухав записи співів різних планет та супутників. Деякі просто шипіли, деякі дзеленчали, як маленькі дзвоники, або гуділи, як зорельоти. Але страшніше за все у Всесвіті співали чорні дірки. Від цього виття ставало моторошно, бо ви могли чути, як шматується простір і час. Матерія опиралася знищенню, зірки кричали та плакали, пильові хмари та планети вили, коли безжалісне Нічого поглинало їх.
Незабаром виявилося, що я мушу вивчити Q-код. Звідки взявся цей Q-код, здається, ніхто й не пам’ятав, але вивчення його стало своєрідним обрядом посвячення для всіх радіоаматорів. Наприклад, повідомлення QBA означало, що ви дуже досвідченний користувач. Найкращі вітання – 73, 99 – краще нікому не говорити, а 88 – можна сказати лише коханій людині. QBS значило, що ви маєте якісь серйозні проблеми зі зв’язком.
Одного разу, коли я сидів біля монітору і займався вивченням коду, у кімнаті пролунав голос:
– Привіт! 73! На зв’язку F2FAA3A, будь ласка, відповідай!
– QLF! – майже закричав я.
Цей код викликав голосовий зв’язок з трансивером. Трансивер відповів мені красивим жіночим голосом:
– Чим можу допомогти?
– Я ж не виходив на зв’язок, чому мене викликають?! – обурився я.
– Ви вийшли на зв’язок та надіслали код CQ CQ DE F1FBB2B, – спокійним комп’ютерним голосом відповіла система.
Це означало, що я якимось чином відправив у етер повідомлення “Викликаю всіх!”.
– Але я не готовий, – запанікував я, – що мені говорити?!
– Назвіться, скажіть, що сигнал добре чути, – порадила трансивер.
Я зітхнув та натиснув на іконку з мікрофоном:
– Привіт! Це F1FBB2B, чую вас добре. Мене звуть Сем, як чуєш мене F2FAA3A, прийом?
– Чую тебе чудово, Сем. – зашипіло у відповідь. – Мене звуть Хемі. Як погодка на Флорі-1, прийом?
– На Флорі-1 тепло, – відповів я. – Прийом?
– На Флорі-2 тепліше, – сказав Хемі, і мені здалося, він засміявся. – Ти тут новенький, прийом?
– Так, – зітхнув я. – Я ще не розібрався, як працює ця штука.
– Надішли мені авторизацію для чату, – сказав Хемі. – Я допоможу з усіма питаннями. 73! Кінець зв’язку.
–73! – відповів я. – Кінець зв’язку.
Знайшовши адресу чату через адресу станції Хемі, я вислав йому запит на дружбу у хмари. Так почалося наше спілкування. Хемі мешкав на Флорі-2, тому нам не вдалося познайомитися особисто, проте він виявився дуже цікавим хлопцем, а незабаром з’ясувалося, що він навчається у Зелених гаях! Я був щасливий. В мене з’явився справжній друг.
далі буде...
Розділ 2
Незабаром виявилось, що до початку навчального року близько чотирьох місяців. Батьки хотіли максимально пом’якшити наше становище: Мік казав, що ми маємо пройти через кризу старших дітей. Це такий стан, коли старші діти розуміють, що вони тепер не єдині у своїх батьків, тому починають погано поводитися, вчиняти істерики та тікати з дому. Відверто кажучи, мені зовсім не хотілося вчиняти істерики, але з дому ми з Алісою тепер тікали часто. На відміну від Нью-Токіо, на Флорі нам дозволялося вільно гуляти. Фактично, наш купол Флора-1 – це абсолютно замкнутий світ. Тут немає чужинців та прибульців, окрім нас, а сусіди знають один одного з дитинства. Ніяких аварій, небезпек та загроз. Нудьга.
На супутнику Флора містилося чотири окремі куполи. У Флорі-1 та Флорі-2 розташовувалися приватні помешкання: маєтки та вілли. Деякі будинки невеликі, а земля зайнята садами та штучними ставками, інші – величезні, обнесені чималими парканами. Першим звели Флора-сіті – адміністративний центр, в якому, зокрема, була і наша майбутня школа. Невдовзі з’явилася Флора-1 – мати тут помешкання престижніше. У Флорі-2 ділянки землі менші, купують там житло не тільки люди, а й заможні роботи. Крім того, на супутнику є Флора-Т – зовсім малий купол, під яким лише будівля космопорту та торгівельні центри, що продають нечисленні речі, які не можна надрукувати на домашньому принтері.
Тепер в нас з Алісою з’явилася купа часу для того, щоб дослідити наш новий дім. Ми обнишпорили увесь сад та прилеглі території, а згодом почали виходити назовні. Насамперед, ми знайшли у гаражі ровери та за допомогою Ади досить швидко навчилися їздити. До речі, у Аліси це виходило вправніше. Вперше, коли Ада показала мені цю штуку з двома колесами, на вигляд абсолютно нестійку, я взагалі не розумів, як на ній всидіти.
– Уявляєш, це найдавніший транспортний засіб в історії людства! – сказала Аліса.
– Я чув, що спочатку люди їздили на тваринах, – відповів я.
– Жартуєш? Дурість яка! – засміялась Аліса. – Ада, ти послухай, що мій брат вигадав! На тваринах неможливо їздити. Вони еволюціонували в жорстких умовах, “виживає сильніший”, щось таке. І тягати при цьому на собі людей? Як би вони перемогли у конкурентній боротьбі? Сам подумай!
– Ну, добре, – погодився я. – Я не знавець стародавнього світу. Але все одно ця штука якась дивна.
У ровері не було ані двигуна, ані блоку живлення. Взагалі нічого. Але саме це викликало в Аліси захоплення.
– Воно приводиться в дію силою твоїх власних м’язів! Хіба не чудово?
– А який у цьому сенс? – дивувався я. – Я прекрасно ходжу на своїх ногах, використовуючи силу м’язів. Нащо мені балансувати на цій дивній штуці, весь час ризикуючи втратити рівновагу?
– Нічого ти не розумієш! – вигукнула Аліса.
Дуже вправно вона стрибнула на виблискуючий на сонці ровер та погнала вперед.
– Спробуй дожени! – пролунав її голос.
Я спробував. І зрозумів, що ровер має певні переваги в швидкості пересування.
Кілька днів ми вчилися їздити. Ада допомагала нам, оскільки досягла у цьому вмінні майстерності. Коли й я вже достатньо впевнено тримався у сідлі, ми розпочали досліджувати місцевість. Флора-1 виявилась майже порожньою. Найближчий наш сусід кудись подався. Ада сказала, що це чудова людина, і вона нас обов’язково познайомить, коли він повернеться. У наступному розкішному будинку мешкали Переї. Пан Перей багато років одностайно обирався на посаду мера, але влітку у маєтку лишався лише їх розпорядник пан р’Фортран з родиною. Ада чомусь не ладнала з хлопцями р’Фортранів.
– Вони засуждують мене, – якось сказала вона.
– За що? – запитав я.
– За те, що я не знаю свого місця. Малюю, а тепер ще й з людьми дружу…
– І що в цьому поганого? – здивувалася Аліса.
– Вони вважають, що я зазнаюся, – пояснила Ада.
Далі з одного боку куполу розлилося велике озеро, за яким вже починався ліс, що оточував купол по периметру. З іншого боку – два маєтки: один зовсім маленький, інший – більший. В маленькому жила пані Трускавка, привітна літня жінка, та її пра-пра-пра-онук Вова, хлопчик років шести. Вова всюди ходив з невеликою лялькою, яка приязно до всіх посміхалася та бажала чудового дня.
В маєтку побільше мешкали Ліза та Софія Лідли, дівчата нашого віку. Ми доволі швидко потоваришували, і вони почали приходити до нас на наш піратський острів.
Звичайно, Флора-1 була куди більшою, та й об’їхати її на ровері виявилося складно. Аліса дуже хотіла доїхати до краю світу, себто до паркану, яким закінчувався купол, та це не так вже й легко. Їхати потрібно через ліс, і зрештою ми так і не зробили цього, тому що захопилися облаштуванням піратського острову. Купатися у ставку з коропами Аліса не наважилися, натомість ми кожного вечора стали переправлятися на острів посеред ставка та розпалювати там багаття.
Аліса з Адою облаштували пуфіки для сидіння, я розбив намет. Коли ставало темно, поляризація куполу вимикалася, тоді ми бачили зорі. Частково їх закривав величезний Зевс, та все одно зорі виглядали чудово. У Нью-Токіо ніч не схожа на цю. Вогні гасять будь-яке світло ззовні, тому раніше зорі ми бачили лише у вірті та голо-проекціях. А ще виявилося, що комахи співають. На Флорі так тихо, що добре чути це цвіркотіння. І хоч Аліса не любила комах, та звуки, що вони видавали, їй дуже подобалися. Незабаром до наших посиденьок приєдналися Ліза з Софією, і ми почали розповідати страшні історії.
Страшні історії – це особливий ритуал, вони зовсім не схожі на голографічні ігри чи кіновірт. Страшними ці історії роблять не спецефекти та примітивні вистрибування з кущів, а безмежний простір уяви. Розвинена уява – риса, якою люди дуже пишалися. Вважалося, що роботи не наділені нею. Мік казав нам з Алісою, що це лише суспільні стереотипи, так само як те, що люди емоційніші та креативніші за роботів. Як би там не було, але Ада залюбки проводила з нами час.
Кожен вечір хтось мав розказувати історію: дозволялося читати текст з хмари, але головне, щоб історія була цікавою. Тож ледь починало темнішати, ми друкували канапки та дрова, а потім хутчіш бігли на озеро.
Одного разу, коли ми зібралися біля човна, до нас приєднався Вова.
– Я хочу з вами! – сказав він.
– А твоя бабуся знає, де ти? – суворо запитала Аліса.
– Так! Вона мені дозволила! Я вже великий хлопець. Я разом з вами цього року піду в школу!
– Ну в школу то ти може підеш, – посміхнулася моя сестра, – та ми йдемо у шостий клас, а ти у перший.
– Ну то й що! – образився малий. – Я знаю дуже страшну історію. Хочете почути? Її Ліа розповість.
– Твоя лялька?! – здивувався я.
– Так, пан. – мелодійним голосом промовила раптом Ліа, повернувши до мене голову. – Я знаю багато моторошних історій, таких страшних, що у ваших венах захолоне кров.
І Ліа всміхнулася так, що мені дійсно стало страшно.
– Ми залюбки візьмемо тебе з собою, – проголосила Ада, – якщо ти надаш нам дозвіл на авторизацію до вашого з бабусею чату, а вона підтвердить, що дозволяє тобі з нами гуляти.
– Добре, – погодився Вова.
Здається він образився на те, що ми йому не довіряємо.
“Добрий вечір, пані Трускавко! – подумала Ада у загальному чаті, – вас турбують діти Чанів. Ми дуже просимо відпустити з нами гуляти Вову, якщо ви дозволите”. Звичайно, після такого формулювання пані Трускавка нам не відмовила.
– Проведете його потім до дому, – наказала Аліса Лізі та Софії. – Вам по дорозі.
Тож всі залізли у човен, я та Ада взялися за весла, а вже через кілька хвилин ми опинилися на піратському острові. Поки ми з Вовою розводили багаття, Софія грала для нас на сопілці: в неї це чудово виходило. Коли зрештою ми сіли навколо вогню та Ліза розлила по чашках трав’яний чай – терпкий та надзвичайно запашний, Ліа почала розповідати своїм дитячим тоненьким голосом:
“Це правдива історія. Події, про які я розкажу, сталися у часи великої Колонізації, у часи хоробрих капітанів, що вели зорельоти флоту в космічну безодню на пошуки нових світів та нових цивілізацій. Я розкажу про колонізацію Флори. Про жахливих створінь, з якими стикнулися перші поселенці – драконів Флори. І нехай зараз історії про них розповідають, як легенди, та все це відбулося насправді.
В ті давні часи лише почалася колонізація Ста Світів. Безліч зорельотів летіли на пошуки придатних до життя супутників. Перша велика колонія вже заснована на Террі Нуліус, та лише безстрашні та несамовиті пілігрими наважуються жити на Террі. Щільна атмосфера супутника та перепади температури на освітленій і темній стороні сприяють утворенню ураганних вітрів. Більшість Суспільства все ще мешкає на орбітальних космічних станціях: життя на них важке, адже міжгалактичні зорельоти, на базі яких будуються станції, занадто малі й непристосовані для довготривалого перебування.
Починається Велика лихоманка, гонитва за відкриттям земель. За тодішнім законом усі супутники, окрім Терри Нуліус, якою володіє усе Суспільство, належатимуть тому, хто перший ступить на їх поверхню. Тож корпорації починають конкурувати з зоряним флотом за права на землю. Кожен мріє відкрити нові території та казково розбагатіти, продавши права на забудову іншим. Крім того, навколо Зевса лютують космічні пірати, вони атакують торгові зорельоти і безтурботних шукачів кращої долі.
Загальновідомо, що Флору відкрив молодий капітан зоряного флоту Фолкан Скот, менш ніж на місяць випередивши славетного Амундсена, легендарного капітана нью-ост-індської торгової компанії. Однак для того, щоб зберегти права на супутник, зоряний флот мав вчасно розпочати будівництво поселення, адже в іншому разі права за символічну плату здобувала нью-ост-індська компанія.
Флору часто називають діамантовою планетою, хоча це не зовсім так. Супутник має рідке металеве ядро та дуже великий вміст вуглецю у гірських породах на поверхні…”
– Ой, а ви вже були у діамантових печерах? – раптом перебила ляльку Софія. – Ми з батьками минулого року їздили, це незабутнє видовище. Печера вся блищить!
– Оце я там купила в сувенірному, – підтвердила Ліза, показуючи великий камінь на мотузці, що висів у неї на шиї. – Гарний правда?
– Ой, – вигукнула Аліса роздивляючись камінець, – як виблискує!
– Дівчата! – обурився Вова. – Ліа не можна перебивати, вона автоматично виключається. А якщо так часто робити, то вона перезавантажиться і взагалі не буде продовжувати.
– Дивна лялька якась! – засміялася Софія.
– Вона антична! – надувся Вова. – Дуже дорога. Її бабуся на розкопках гробниці знайшла на Теракоті, коли ще студенткою була. Таких ні у кого немає!
Я придивився до Ліа: дуже красива лялька, з довгим чорним волоссям, карими очами з епікантусом, що робило її дещо схожою на мене, до того ж вбрана в шовкову червону сукню та черевики на підборах, хоча я не бачив, щоб вона ходила чи взагалі рухалася.
– Та ну, не заливай! – дражнилася Софія, – Хіба тобі дозволили б гратися такою коштовністю?
– А ось і дозволили! – ледь не заплакав Вова. – Це імператорська лялька. Вона казки ще імператору Ши Хуан-ді розповідала!
– Припини, Софія! – втрутилася Аліса. – Нехай розповідає далі, будь ласка.
Вова натис на долоню Ліа і лялька знову заговорила.
“...тому прокладати комунікаційні тунелі було надзвичайно складно.
Під час прокладання комунікаційних тунелів під майбутнім куполом Флори-1 гео-дослідження виявили в цих місцях існування природних печер, і флот вирішує скористатися ними. На поверхні супутника збудували тимчасову станцію. Робота виявилася складною: тунелі непрохідні для стандартних автоматизованих систем, довелося майже всі комунікації монтувати в ручному режимі. Зазвичай забудовник відправляв на поверхню супутника автоматичний форматор, заздалегідь запрограмований на зведення станції, придатної до життя поселенців. Однак бурити окремі тунелі виявилося занадто довго і дорого, а щоб скористатися печерами, потрібні були висококваліфіковані оператори-програмісти. Тож зоряний флот відправляє найкращих фахівців.
Спочатку все йде згідно плану: команда головного інженера Добруджа і виконроба Ракоци регулярно звітувала, що справи просуваються. Проте не минуло і двох місяців, як у печерах зникають перші оператори. Розслідування Добруджа нічого не дає. Головний підозрюваний – адміністратор Рут – згодом разом з напарником також зникає у печерах. Потім у віддалених тунелях знаходять рештки їх понівечених тіл. Добрудж пише звіт до командування зоряного флоту, більше схожий на оповідання Едгара По. Командування вирішує відправити на Флору зореліт “Сміливий-1701” на чолі зі славетним капітаном Тьюрінгом для проведення розслідування.
Тьюрінг з кількома помічниками спускається у печери. Вони знаходять сліди перебування у печерах іншопланетних істот, яких потім назвуть драконами. Ці істоти підступні та дуже жорстокі. Стає зрозуміло, що з ними не може бути встановлений контакт. Дракони вміють впливати на свідомість жертв, вони заманюють їх у тунелі голосами рідних і близьких, як глибоководний вудильник вабить у пастку безпорадну рибу, або неначе удав, що гіпнотизує кроля. Незабаром Тьюрінг знаходить величезну кладку драконячих яєць. Якщо ці створіння потраплять на зореліт, вони швидко поширяться Ста Світами і стануть загрозою для усього Суспільства.
Капітан приймає рішення знищити глибинні тунелі, та у його помічників починається психоз під дією драконячих шепотінь. Все виходить з-під контролю. Дракони ніби читають усі думки команди та випереджають відважного капітана на один крок. Зрештою у Тьюрінга не лишається іншого виходу, крім обвалу тунелю. Він розуміє, що в разі вибуху не встигне вибратися назовні, але якщо зволікати, дракони виберуться із ним та захоплять свідомість команди. І капітан йде на вірну смерть, зупиняючи потвор.”
– Яка жахлива історія! – не втрималася Аліса.
– Моя мама розповідала мені цю легенду, – сказала Софія.
– Вона казала, – підтвердила Ліза, – що у далеких тунелях і досі є драконячі яйця. Вони як цисти: чекають сприятливих умов, щоб вилупитися. Варто лише розібрати завали – і дракони повернуться.
– І де ці тунелі? – невпевнено спитала Аліса.
– Вони прямісінько під нами, – відповіла Софія. – Кажуть, що найближчі печери, що виходять на поверхню у будівлі вокзалу – це лише маленька частина мережі. Печери залягають глибоко і пронизують усю Флору!
– Чекай, – сказав я, – але якщо породи на Флорі такі тверді, що їх навіть автоматика флоту не взяла, хто ж їх прорив? І як?
– За оповіданнями, дракони Флори мають довгі ікла, твердіші за алмаз, вони прогризли ці печери. І якщо вони здатні прогризти нори у алмазі, що їм купол Флори-1, – раптом сказала Ліа тоненьким голосом і засміялася.
– Шеддім! – вигукнула Аліса. – Заткни цю ляльку!
Вова натиснув на руку Ліа – і вона замовкла.
– Не думав, що дорослі діти такі боягузи, – ображено сказав він.
– Ця лялька справді моторошна! – почала виправдовуватися Аліса. – Ну правда ж?
– Я зовсім не злякався, – заявив малюк.
– Просто ти вже чув цю казку безліч разів! – пояснила Софія. – Це наш місцевий фольклор. Мама завжди, коли відправляє нас на прогулянку, каже, щоб ми не бігли на її голос.
– Чому? – не зрозумів я.
– Тому що, якщо ти чуєш, як тебе кличуть батьки, але не бачиш їх, це може бути… дракон!
– Так! Все! Годі вам! – обурилися Аліса.
Софія та Ліза засміялися.
– Дивна історія, – сказав я. – Якщо б дракони існували, супутник зачинили б на карантин. На супутниках, де існує позаземне життя, заборонено створювати постійні поселення. Лише заповідники та тимчасові станції, як на Террі.
– Це давно було! Та і драконів знищили. – заперечила Софія.
– Але ж яйця? Яйця ніби існують? – впирався я. – Якби в цій розповіді була хоч краплина правди, тут не маєтки стояли б, а працювали б археологи!
– Та вигадки все це! – раптом сказала Ада, і я усвідомив, що досі вона сиділа ні пари з вуст.
Софія та Ліза подивилися на Аду несхвально.
– Добре, – сказала Ліза, – пора йти додому. Збирайся Вова, ми тебе відведемо.
Дівчата зібрали свої речі та посідали у човен. Я ретельно залив жевріюче вугілля водою та знову сів на весла. Історія про драконів зацікавила мене.
Аліса дуже зблизилася з Адою. З ранку до ночі вони грали разом, часто залучаючи до своїх розваг Додіка. Відверто кажучи, я не розумію, що цікавого в малюку, що ледь навчився перегортатися на живіт, але дівчатам дуже подобалося його товариство. Ада програмувала принтер – і він друкував штуки абсолютно химерних форм, з якими Додік із задоволенням грався. Я не міг зрозуміти, як Ада вигадує ці чудернацькі об’єкти, та вона лише посміялася з мене:
– От ти художник! Це ж риманові поверхні!
– Що, навіть пляшку Кляйна не впізнав, геній? – дражнилася сестра.
– Та ну вас, – відповів я. – У тримірному просторі кожен дурень може. Побачив би я, як ви це у комплексних числах надрукували б!
Одним словом, я на них образився, та одному мені теж було нестерпно. Авжеж, я жив у світі суцільних розваг – голо-ігри, кіновірт, миттєвий доступ у хмари... Але все це не мало жодного сенсу без друга.
– Чан, – сказав я якось за сніданком, – можна мені собаку? Я розумію, у Нью-Токіо в нас було мало місця та і ми малі були, але зараз! Зараз я обіцяю дбати про тварину, як про себе! Ну будь ласка…
Але Чан лише поглянув на мене розгублено:
– На Флорі заборонено тримати домашніх тварин, – відповів він.
– Це на Флорі?! – влізла в розмову Аліса. – Тут же повно різної гидоти! Коропи парчеві, кої, здається, так? А ці, як їх, бджоли! Це жах якійсь, шеддім!
– Слідкуй за язиком, панночко! – обурено обірвав її Мік.
– Це все так, – пояснив Чан, – але саме через це на Флорі забороняється тримати собак та котів. Вони хижаки, тому можуть порушити штучно створену екосистему купола. Я знаю, іноді здається, що ми живемо у справжнісінькій дикій природі, та це лише ілюзія. Простір під куполом дуже обмежений, підтримувати еко-баланс тут надзвичайно важко.
Певно, я виглядав вкрай пригніченим, тому що Чан лагідно додав:
– Коли я був у твоєму віці і нудився, я займався аматорським радіо. Можливо, тебе зацікавить моє устаткування?
Звичайно ж, я зацікавився! На прохання батька р’Бебідж витяг з якогось закутку старовинний трансивер. В нього був великий проекційний монітор, що виводив голографічне меню перед очі. На іконки, що висіли просто у повітрі, потрібно було натискати руками. Нічого дивнішого я в житті не бачив! Я звик до меню, що проектується безпосередньо на сітківку ока. В цьому трансивері дивним було все, але найбільше, що принципи, за якими він працював, не змінилися за мільярди років від винайдення. Як говорив Чан, коли дивишся на такі речі, ти ніби дивишся власне на фізичні закони, на принципи, за якими працює світ. Незмінні, сталі закони гри самої Природи, Великої матері Всесвіту.
– Яке головне правило будь-якої соціальної мережі? – спитав мене Чан.
– Передусім пороздивляйся! – миттєво відповів я.
– Правильно, спочатку послухай, подивись, як прийнято спілкуватися у етері, почитай про це у хмарах. А коли звикнеш та почуватимешся впевнено, шукай друзів. Яка тут в нас банда була, – замріяно додав він. – Які чудові часи!
І я почав читати все, що міг знайти. Починаючи від того, що таке радіохвиля, та закінчуючи історією аматорського радіозв’язку. З останнім було складно, бо історія сягала аж до пра-Землі і губилася десь у безодні часу. Радіозв’язок на супутниках,що мали атмосферу, сильно відрізнявся від безатмосферних. Коли у планети є атмосфера та іоносфера, радіохвилі від них відбиваються, в результаті чого зв’язок можливий по всій поверхні. На Флорі зв’язок забезпечувався ретрансляційним супутником. Також вдень купол майже унеможливлював короткохвильові сеанси, а ультракороткі хвилі розповсюджувалися лише у межах Флори-1. Однак вночі поляризація куполу вимикалася, тож ставало можливим почути в етері Флору-2, а іноді і радіостанції зорельотів.
Звичайно, захоплення радіозв’язком виглядає доволі дивним заняттям. “Можна ж просто постукати у чат”, – як призирливо сказала Аліса. Але одного разу вночі, крутячи безцільно налаштування апаратури, я раптом почув дивний спів: ніби хтось стогнав та виводив пісню, повну туги та величі. Як гуркотіння грому, тріск багаття, виття водоспаду та шелест крил метелика одночасно. Це був дивовижний звук! Він захопив мене, поглинув... Кілька годин я слухав цей спів, поки не почало світати та купол не заглушив його. Ранком я спитав у Чана, що це за дивина.
– Ти чув як співає Зевс, – посміхнувся той.
– Як це?! – я був просто вражений.
– Зевс випромінює наддовгі радіохвилі, то ж вловивши їх, станція автоматично підсилила частоту, тому ти зміг почути пісню Зевса.
Дивовижна штука! Після цього я чимало прочитав у хмарах та прослухав записи співів різних планет та супутників. Деякі просто шипіли, деякі дзеленчали, як маленькі дзвоники, або гуділи, як зорельоти. Але страшніше за все у Всесвіті співали чорні дірки. Від цього виття ставало моторошно, бо ви могли чути, як шматується простір і час. Матерія опиралася знищенню, зірки кричали та плакали, пильові хмари та планети вили, коли безжалісне Нічого поглинало їх.
Незабаром виявилося, що я мушу вивчити Q-код. Звідки взявся цей Q-код, здається, ніхто й не пам’ятав, але вивчення його стало своєрідним обрядом посвячення для всіх радіоаматорів. Наприклад, повідомлення QBA означало, що ви дуже досвідченний користувач. Найкращі вітання – 73, 99 – краще нікому не говорити, а 88 – можна сказати лише коханій людині. QBS значило, що ви маєте якісь серйозні проблеми зі зв’язком.
Одного разу, коли я сидів біля монітору і займався вивченням коду, у кімнаті пролунав голос:
– Привіт! 73! На зв’язку F2FAA3A, будь ласка, відповідай!
– QLF! – майже закричав я.
Цей код викликав голосовий зв’язок з трансивером. Трансивер відповів мені красивим жіночим голосом:
– Чим можу допомогти?
– Я ж не виходив на зв’язок, чому мене викликають?! – обурився я.
– Ви вийшли на зв’язок та надіслали код CQ CQ DE F1FBB2B, – спокійним комп’ютерним голосом відповіла система.
Це означало, що я якимось чином відправив у етер повідомлення “Викликаю всіх!”.
– Але я не готовий, – запанікував я, – що мені говорити?!
– Назвіться, скажіть, що сигнал добре чути, – порадила трансивер.
Я зітхнув та натиснув на іконку з мікрофоном:
– Привіт! Це F1FBB2B, чую вас добре. Мене звуть Сем, як чуєш мене F2FAA3A, прийом?
– Чую тебе чудово, Сем. – зашипіло у відповідь. – Мене звуть Хемі. Як погодка на Флорі-1, прийом?
– На Флорі-1 тепло, – відповів я. – Прийом?
– На Флорі-2 тепліше, – сказав Хемі, і мені здалося, він засміявся. – Ти тут новенький, прийом?
– Так, – зітхнув я. – Я ще не розібрався, як працює ця штука.
– Надішли мені авторизацію для чату, – сказав Хемі. – Я допоможу з усіма питаннями. 73! Кінець зв’язку.
–73! – відповів я. – Кінець зв’язку.
Знайшовши адресу чату через адресу станції Хемі, я вислав йому запит на дружбу у хмари. Так почалося наше спілкування. Хемі мешкав на Флорі-2, тому нам не вдалося познайомитися особисто, проте він виявився дуже цікавим хлопцем, а незабаром з’ясувалося, що він навчається у Зелених гаях! Я був щасливий. В мене з’явився справжній друг.
далі буде...