Дракони Флори - 6

[elisapeyron]

Розділ 1
Розділ 2
Розділ 3
Розділ 4
Розділ 5

Розділ 6

Хоча зимові канікули ще тривали, ми мусили їхати з класом на екскурсію до природничого музею. Відверто кажучи, я з більшим задоволенням катався би на ковзанах та санчатах. Але нічого не поробиш.

Вранці, напередодні подорожі, до нас у дитячу зайшла Ада.
– Я з подарунком, – пошепки сказала вона.
Ада простягла мені конверт. Всередині я побачив пластикову картку.
– Універсальний ключ. – пояснила Ада. – Позичила у Ярослава. З його допомогою ми зможемо дістатись у тунелі під Флора-сіті. Якщо дракони – не казка, то там можуть лишитися сліди…
– Ти поцупила у брата універсальний ключ? – здивовано спитав я.
– Це твій подарунок на Новий рік. Я скопіювала код, Ярослав не помітить нічого.
– Так. Але ти вкрала ключ. Я не думав, що ви здатні на таке.
– Хто “ви”? – швидко спитала Ада, а її погляд прошив мене наскрізь.
– Не має значення. – мені раптом стало соромно.

Натомість Аліса дивилася на Аду з захопленням.
– Розумієте, – стала пояснювати Ада. – вони всі щось приховують. Я попросила Ярослава дістати для нас документи з переліку. Він погодився, але якось невпевнено. А мама з татом – вони щось знають про це, це точно. Але не говорять мені! Тому я і скопіювала ярославів ключ.
– А можна мені з вами? – заплескала в долоні Аліса. – Обожнюю таємниці.

Я охоче погодився, бо давно не бачив сестру такою радісною. Останніми днями вона ставала дедалі похмурішою та роздратованою. Я намагався дізнатися, в чому справа, але вона неохоче зі мною розмовляла. Одного дня я побачив, як вона плаче. Аліса лежала на ліжку у одязі та ридала, заховавши голову в подушку. Я почав допитуватися – і вона сказала, що її дістали Анжеліка з компанією.


– Ти спілкуєшся з ними в особистому чаті? – здивувався я.
– Ще чого! Я навіть авторизацій їх не знаю. Це загально-шкільний чат, там вивішують наші завдання. І ці дурепи налаштовують усіх проти мене.
– Це через те, що ти поцілила в Анжеліку сніжкою? – спитав я.
– Не зовсім. – Аліса замислилася. – Розумієш, вони дістають Аду, тому що вона робот. А мене – тому що я дружу з роботом. І вони говорять про нас різну гидоту.
– Невже тебе хвилює думка цієї Анжеліки? – не міг зрозуміти я. – Ось Ада ніби не хвилюється.
– Ні! – вигукнула сестра. – Я не можу так, як Ада. Я ж лише людина! Тобто я хотіла сказати, що я ж не робот… я не можу… так спокійно реагувати, як вона.
– То ти вважаєш, Ада така стримана, бо вона не людина? – зацікавився я.
– Зевсова сила! – зашипіла Аліса. – Ти геть ідіот!

І вона відвернулася, заховала голову у подушки і більше не реагувала на мене. Я хотів поговорити з Адою, але так і не зміг наважитися.

Менше з тим, тепер Аліса була у піднесеному настрої. Ми швидко зібрали наплічники, що подарував нам пан Гарбуз. Взяли по пляшці води. Ада надрукувала бутерброди.
– Ой, мені не треба! – сказала Аліса. – Як ви ще можете думати про їжу після тістечок?
– Яких тістечок? – здивувалися ми з Адою.
– В моєму рюкзаку було три кекси від пана Гарбуза, – пояснила сестра. – От лихо! Напевне це подарунок на нас усіх. А я все з’їла…
– Нічого страшного, – заспокоїв я її. – Ти не могла знати. Якщо пан Гарбуз хотів пригостити всіх, міг би розкласти окремо.

Поки дівчата збиралися, я встановив нові програми для фотографування на свій імплант – потренувався робити зум, налаштував серійну фотозйомку у десять кадрів на одне кліпання очима. Завантажив нові фільтри та спробував накласти їх на світлини з галереї – виходило непогано.

Нарешті ми зібралися, а пан р’Бебідж відвіз нас на вокзал. В цей час тут було небагато народу, лише шкільні екскурсійні мінібуси та вчителі, що метушилися навколо них, намагаючись не розгубити своїх учнів. Ми стояли втрьох, коли раптом пані Августа потягла Алісу за руку.
– Швидше, швидше! Сюди! – кричала вона, пхаючи Алісу в автобус. – Так, все! Цей повний, відправляйте.
Пані Августа вдарила долонею по корпусу буса – і той ніби від її поштовху плавно злетів угору.
– От лихо, – прошепотіла Ада. – Вона летить разом з Анжелікою!
– І вона вхопила мій рюкзак замість свого, – відповів я. – Там універсальний ключ. Нічого, зустрінемося по приземленні.
Через вікно автобусу я побачив розгублене Алісине обличчя. Я намагався зв’язатися з Алісою у чаті, але мінібус вже опустив протирадіаційні щити, через яки сигнал не проходив. Тоді я почав вимахувати руками, але насправді я неабияк занервував. Як пізніше виявилося, недаремно. Ада потягла мене в наступний автобус, але там бракувало місця. Поки ми чекали на свою чергу, минали хвилини. Нам “пощастило” летіти з молодшими класами. Хтось захотів їсти, хтось у туалет, вся ця метушня зайняла чимало часу.

Нарешті ми прибули у Флора-сіті. Наш мінібус приземлився щонайменще на півгодини пізніше, ніж той, де була Аліса, а сама вона кудись зникла. Я намагався постукати у її чат, та розумів, що це даремно – її аватар невактивований. Або сестра поза сигналом, або вимкнула чат.
– Мерщій, – зашепотіла Ада. – Ми повинні відійти від групи.
Вона смикнула мене за рукав і ми заховалися за колоною, а тоді прослизнули в інший павільйон.
– Вони помітять, що нас немає! – сказав я.
– Навряд. – відповіла Ада. – Вони авторизують всіх по імплантах, я влізла у базу та прописала наші індентифікатори.
– Ти влізла в шкільну базу?! – приголомшено вигукнув я.
– Ой, це дрібниці. Їх фаєрвол, здається, розрахований на таких, як ви.
– Таких як “ми”?! – мимоволі всміхнувся я.
– Я не це хотіла сказати. Та зараз не час для уроку програмування! Дивись!

Я поглянув у вказаному напрямку. Анжеліка з дівчатами стояла озираючись навкруги. Поряд метушилися вихователі, купа дітей з молодших класів. Годі й чекати, що хтось помітить нашу відсутність. Та Аліси ніде не видно.
– Анжеліка коситься у бік комунікаціних тунелей. – вивела Ада.
– Навіть якщо Аліса пішла туди без нас, то як нам туди потрапити? Ключ залишився у неї.
– У мене є копія.
– Ти зробила копію? – я був вражений.
– Вибач, Сем, але ви, люди, такі непередбачувані створіння. Я мала перестрахуватися.
– О, повір, про вас, роботів, я тепер такої ж думки! – не втримався я.
Ада подивилася на мене з усмішкою.
– Добре, пішли. Зараз нас ніхто не помітить.

Ми побачили, як екскурсійна платформа з Анжелікою та її подругами поїхала з вокзалу. Тож шлях до тунелей вільний. Вокзал майже повністю автоматизований, тому маючи пропуск, можна не надто перейматися тим, що нас зупинить хтось з працівників. Ми дісталися до величезних білих дверей, що ховалися під пластиковою огорожею. Ада дістала ключ та піднесла його до терміналу – двері пікнули, а тоді тихо розчинилися. Ми потрапили у тунелі: перші метрів з двісті ми йшли по звичайному білому коридору, пофарбованому акрилпластом, але за наступними дверима тунель ставав темніший. Здавалося, сюди рідко заходили працівники. Ми побачили перші розгалуження. Куди пішла Аліса? Її чат все ще вимкнений.
– Чи є за наступними дверима кисень? – спитав я.
– На стіні я бачила карту аварійних виходів, - завантажуючи світлину в спільний чат відповіла Ада. – З неї видно, що тунелі не виходять за купол. Вихід на поверхню супутника є лише з головного шлюзу вокзалу.

Ада ввімкнула ліхтарик. Далі тунелі не освітлювалися і, здається, не обігрівалися. Мені стало зимно, я важко дихав, хоча не міг зрозуміти ставало менше кисню чи я просто перелякався. Біля стіни одного з відгалужень тунелю я побачив шолом скафандру. Зазирнувши всередину, ми знайшли непритомну Алісу. Я кинувся до сестри – вона сильно спітніла і важко дихала. Її руки були збиті у кров.
– Аліса!
Вона підвела голову та поглянула крізь мене. Очі блищали.
– Аліса. Що сталося?
– Дракони, – сказала вона. – Вони тут. Треба тікати!
Аліса підхопилася на ноги та вчепилася у шолом. Ада допомогла їй йти. Я швидко оглянув кімнату, зробив миттєві знімки. Роздивитися навкруги мені не вдалося, Аліса перелякано озиралась та смикала Аду за руку. Ми чимдуж чкурнули до виходу.
Коли ми випірнули з тунелю, Аліса знову мало не зомліла. Ада підхопила її під руку та потягла до зали очікування.

– Я принесу води, – сказав я і пішов до вокзальних автоматів.
Там я раптом зрозумів, що зголоднів, тому разом з водою придбав принтерних напівфабрикатів. В одному пакеті містилося три страви на вибір – достатньо натиснути на відповідний ярлик та зачекати кілька хвилин для готування.
– Аліса заснула, – сказала Ада, коли я повернувся в зал очікування з полуничними варениками.
– Вона тобі щось пояснила? – спитав я з надією.
– Небагато. Вона дуже дивно поводилася. Я думаю вона сильно злякалася. Це Анжеліка! Вона її налякала!
– Але дракони! Аліса сказала, що у тунелях були дракони!
– Я не думаю, що це можливо, – невпевнено відказала Ада.
– Пробач, Ада, я тепер не знаю, якої ти про нас думки, але ми не божевільні фантазери. Я вірю сестрі!

Я підійшов до Аліси, що спала на зручному вокзальному кріслі, та вмостився поруч. Крісло прийняло форму мого тіла, тієї ж миті я ніби розтанув у повітрі. Тут нас не шукатимуть. Тепер залишалося чекати, поки повернеться з екскурсії наш клас. Тож я заплющив очі і почав перебирати фото з тунелей. Скрізь на підлозі видніли ледь помітні сліди – акрилпласт білого кольору добре зберігав відбитки від фторгуми черевиків. Здебільшого то було підтвердженння присутності роботів, що обслуговують вокзал, бо ж саме їх стандартне взуття мало широкий протектор робочих черевиків з характерним візерунком, який легко відрізнити з поміж іншого взуття. В кімнаті, де ми знайшли Алісу, я вгледів відбитки від її кедів, проте ніяких інших слідів, крім наших власних, не було. Вочевидь, це не Анжеліка з подругами переслідували сестру.

Вздовж тунелю траплялися плями Алісної крові. Крові не багато, садна на руках свідчили про те, що Аліса пручалася та падала втікаючи. Жодних ознак присутності драконів я, нажаль, не знайшов. Однак я помітив тінь у протилежному боці відгалуження тунелю, якраз навпроти того місця, де ми знайшли сестру. Тунель обривався великими розсувними дверима, навпроти яких висів пропускний термінал. Неподалік терміналу добре виділявся відбиток долоні. Схоже, ніби відвідувач сперся на стіну, вводячи пароль для пропуску. Я збільшив зображення. Кілька фільтрів для зміни різкості – й можна знімати відбитки. Куди вели ці двері? Згідно з планом, їх тут не мало бути.

Цікаво! Я почав ретельно перебирати фото цієї частини коридору. На підлозі навпроти терміналу я побачив частковий відбиток взуття. Він відрізнявся від черевиків працівників вокзалу, але вочевидь мав не дитячий розмір. Нажаль, на знімку можна розрізнити лише частину малюнку підошви, та я раптом зрозумів, що десь бачив схожі сліди. Але де? Я не міг згадати. Якби в мене була база з фотографіями різних протекторів! Та я не Ярослав, тому гадки не мав де такі бази зберігаються. Хмари видали силу посилань та все це лише згадки про детективні кінострічки.

За кілька годин повернулась платформа зі школярами, ми без пригод змішалися з юрбою. Нас знову розсадили по мінібусам і привезли на Флора-1, де на нас вже чекав пан р’Бебідж. Аліса виглядала цілком нормально, ось тільки переважно мовчала. По дорозі додому ми не мали нагоди поговорити. Лише після вечері Ада, Додік, Аліса та я опинилися в дитячий самі. Аліса одразу почала розповідати так, ніби вже кілька разів проказала все у своїй голові.
– Вони намагалися викинути мене у технічний шлюз, – сказала сестра.
– Анжеліка та Лідли? – спитала Ада.
– Так. Але з ними був ще хлопець. Великий такий, схожий на… робота.
– Так. Це старший син їхнього розпорядника р’Фортрана. – пояснила Ада.
– Вони схопили мене і потягли в бік. Не знаю, чому я не закричала. Соромно було, що засміють.
Анжеліка сказала, що час мені вийти на поверхню, як справжній флоріанці. Вони штовхнули мене у скафандр, потім він автоматично закрився. Я закричала, та було пізно, мене вже ніхто не чув. Вони відкрили шлюз і намагалися запхати мене всередину, але я відбивалася, а скафандр важкий. Анжеліка почала кричати хлопцю, що наказує, щоб він випхав мене. А хлопець почав говорити, що так не можна, що пожартували та й годі. Поки вони сперечалися, я щось-таки натисла, й скафандр розкрився. Я й утекла.
– А шолом навіщо схопила? – спитав я.
– Я їм відбивалася.
– А потім ти побігла в тунель?
– Так. Я ще в мінібусі зрозуміла, що в мене твій наплічник, Сем. Рюкзак весь час був у мене за спиною. То ж я щосили побігла від них, побачила сходи, що вели у тунелі, і сама не пам’ятаю, як опинилася всередині.
– На вокзалі повно камер, Анжеліці це так не минеться, – запевнив я Алісу.
– Тоді прийдеться пояснювати, звідки в нас універсальний ключ, – відмахнулася та. – Але це не важливо. Бо Анжеліка – то дрібниці у порівнянні з тим, що я бачила у тунелях. Я бачила їх, Сем. Я присягаюся!
– Я тобі вірю! – сказав я.
– Я сама би собі не повірила, якщо б не бачила все на власні очі. Дракони. Достоту такі, як у моїй дитячий книжці. Пам’ятаєш?
– Так. Звичайно.
– Там було темно. – голос Аліси почав тремтіти. – Спочатку я почула звук, ніби шипіння змії. А потім щось почало повзти до мене, ближче і ближче. А тоді… воно почало гукати мене. Голосом Міка…
Аліса заплакала.

Додік теж заплакав, тож певний час знадобився, щоб всіх заспокоїти. Але потому Аліса мало, що додала до своєї розповіді. Вона сховалася у відгалужені тунелю і сиділа там аж поки ми її не знайшли. Бачила тіні на стіні, ба навіть хвіст дракона, вкритий брунатною лускою. Як знепритомніла – Аліса не пам’ятала. Ада за весь час не сказала ані слова. Мені здалося, що вона почувається винною за те, що не одразу повірила Алісі. Але тепер сумнівів не лишалося: дракони Флори були цілком реальні.

Наступного вечора до мене підійшов Ярослав.
– Ада просила дістати для тебе певні документи, – сказав він. – Я можу це зробити, але попереджаю, що це займе деякий час. Документи старі, їм більше півтисячі років. Такі старі файли не містяться у хмарах, їх архівують та відправляють у сховища флоту. Я мушу зробити запит та чекати на відповідь. Два-три місяці…
– Так довго?! – обурився я.
– У флоту є більш термінові запити, ніж історія п’ятсотрічної давнини, – відповів Ярослав.
– Я дуже вам вдячний за допомогу! – похапцем виправився я.
– Радий допомогти, – лише посміхнувся той.

далі буде...