Дракони Флори - 7
Mar. 24th, 2016 08:02 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
elisapeyronРозділ 1
Розділ 2
Розділ 3
Розділ 4
Розділ 5
Розділ 6
Розділ 7
Тим часом зима минула. Температуру повітря почали поволі піднімати, сніг розтанув. Наша свобода скінчилася і довелося знову йти до школи. Попри мої переживання Анжеліка поводилася дуже пристойно. Точніше, вона просто уникала з нами будь-якого контакту. Я знав, що це Ада щось зробила, але не знав, що саме. Ада ж ухилялася від відповіді на мої питання. Лише згодом я дізнався подробиці, але менше з тим.
Аліса знову почала ходити до пана Гарбуза. Всупереч її хвилюванням пшениця продовжила рости. Минуло трохи більше місяця з початку весни і на кущах з’явилися товсті стебла з вузлами. Пан Гарбуз говорив, що потрібно трохи більше двох місяців і можна збирати врожай.
– Я вже все продумав. – якось сказав він, коли ми сиділи в його саду і пили лимонад. – Я перепрограмував сіялку і змолов залишки зерна на борошно. Як тільки ми отримаємо врожай, я поверну професорці Радчук посівний матеріал з надлишком. Я вже показував їй відео з нашої ділянки. Вона неабияк вражена!
І пан Гарбуз почав задоволено сміятися. Він розказував нам про свої експерименти з випікання хлібу. Я якось спробував був коржі, що він пропонував, але як на мене, принтерна їжа смачніша. Звичайно, ні пану Гарбузові, ні Алісі я про свої враження не казав. Аліса дуже захопилася історією стародавнього світу.
Пан Гарбуз розповідав, що пшениця – то рослина, яка створила людство. І науковці довели, що з тонконогових почалася колонізація космосу.
– Річ у тім, що генетично пшениця дуже складна рослина. Зазвичай організм містить один геном, а у пшениці їх три! Її геном в кілька разів більший за геном людини або робота. Очевидно, що цивілізація, яка змогла сконструювати такого монстра, мала добре розумітися на ГМО.
– ГМО? – спитали ми разом.
– Генно-модифікований організм. – охоче пояснив пан Гарбуз. – Так на перших етапах називали біо-архітектуру. Тож, досягши певної вправності у моделюванні, людство створює першу синтетичну пшеницю. Цей момент можна вважати початком розвиненої цивілізації, як ми її розуміємо. Пшениця забезпечила Суспільство принтерною речовиною – з неї будували будинки, та виготовляли полімерні матеріали, нею заправляли авто та перші зорельоти. Це, нарешті, поклало край численним війнам, адже до того моменту Земля була не надто гарним місцем. Люди переважно займалися збиральництвом та релігією.
– Релігією? – знову спитали ми водночас.
– Це ритуали первісних людей, – відповів пан Гарбуз. – Коли певна група збиралася разом, вона мусила вигадати причину для війни з іншою групою людей, щоб відібрати в них здобуту збиральництвом їжу. Сутність релігії в здійсненні демократичних виборів, а вибрані люди називалися партією. Ось вони і йшли на війну. Такі сутички постійно призводили до вимирання населення та втраті технологій. Після війни ті кому пощастило вижити починали все спочатку.
– Жах якійсь, – скривилася Аліса. – А як же загальний сейм? Хіба він не міг покласти край цим чварам?
– Тоді не було імпантів, – відповів пан Гарбуз. – Дивні часи. Менше з тим, пшениця розірвала це замкнене коло. Люди нарешті змогли досягти некритичної кількості. Коли кількість населення пра-Землі сягнула двадцяти мільярдів людей, почалася Перша Велика Колононізація. Сучасним вченим мало що відомо про доколонізаційні часи, але після появи глобальної хмарної мережі з’явилася змога зберігати та сортувати інформацію.
Я підрахував, що до дня Колонізатора залишилося менше трьох місяців. Відразу після ярмарку ми мали підбивати річні левели. Після цього починалися літні канікули. Це означало, що не пізніше як через тиждень після ярмарку я мав вислати Лізі статтю для річного випуску “Вісника Зелених гаїв”, але поки що я нічого не написав. Минув майже місяць, як Ярослав полетів назад на Європу, і документів з переліку в мене ще не було. Тим часом я майже забув про газету та про драконів. Підходив час головного Ярмарку до дня Колнізатора. Як виявилося, окрім свята на Ярмарку щорік проводилася шкільна виставка. Участь у ній не обов’язкова, проте з моїми левелами додаткові бали були просто необхідними. Аліса повідомила, що представлятиме на виставці кекси від пана Гарбуза.
– Я вже навчилася їх пекти! – сказала вона.
Ада готувалася до показу картин. Природьно було, якщо б і я щось намалював, але мені потрібно підтягнути технологію. То ж я пішов до Хемі.
– Скажи мені, що саме просте можна зробити з хімії, але щоб красиво? – спитав я його з надією.
– Графен! – без вагань відповів той.
Графенові плівки робили з стародавніх часів, достатньо мати графіт та липку стрічку. Спочатку потрібно нанести графітовий порошок на стрічку, а потім наклеїти її на рівну скляну поверхню. Якщо різко відірвати стрічку, то на поверхні залишиться нанометровий шар графену, надлегкого та водночас надміцного матеріалу. Невідомо, скільки суспільство бавилося з цим матеріалом, поки не винайшло мікрфор. Перше покоління мікрофорів містило кілька шарів графену та нітриду бору у якості ізолятора. Потім з’явилися різні шари з галогенідів – перехідних та рідкоземельних металів. Також графен змішували з примітивними полімерами та отримували різні види пластику. Але справжнього прориву досягли, коли навчилися друкувати мікрорешітку з мікрофору на принтері.
Спочатку я планував насинтезувати достатню кількість графену, додати до нього біпластик, а потім створити модель для принтеру та роздрукувати її. Мав вийти надлегкий, але дуже міцний та пружній каркас дрону. А ще підладнати туди камеру, імплантувати орган з примітивним інтелектом та запрограмувати слідувати за мною і передавати відео на еластичний монітор. Окрім того, що це само по собі цікаво, міг вийти непоганий репортаж для газети про Ярмарок. Це на випадок якщо з драконами не вийде нічого.
Саме тому майже весь вільний від навчання час я тепер проводив із Хемі у шкільній лабораторії. Я намалював кілька прототипів, розрахував розміри для того, щоб приладнати стандартні двигуни. Про вагу можна було не перейматися, звичайної тритієвої батареї вистачало на десять років роботи.
Одного разу Хемі підійшов до мене та задоволено прошепотів:
– Здається вийшло!
– Що вийшло?
– Дивись. – Хемі вимкнув світло та зняв футболку. Його шкіра світилася зеленим кольором. – Ну як?
– Ти зелений. – сказав я.
– Круто? Агов? Це зелений флуоресцентний білок, – пояснив Хемі. – Я вбудував його в свій НГІ, носій генетичної інформації. Тепер я гарнюня.
– Але ж вдень майже нічого не видно, як ти збираєшся вразити жюрі? – спитав я.
– Ой, Сем. Я не переймаюся цими левелами і тобі не раджу. Ти краще подумай як я виглядатиму на нічних танцях! – і він зареготав вголос, плескаючи мене своєю здоровенною долонею по плечу.
Я уявив напіводягненого велетня Хемі, танцюючого хаку у темряві. Саме по собі страхітливе видовище, але якщо Хемі світитиметься зеленим флуоресцентним сяйвом, це створить незбутню атмосферу.
Минув ще один місяць. Коротка тепла весна змінилася звичним флорійським літом. Пшениця почала колоситися. Згодом настав час цвітіння. Пан Гарбуз повідомив, що зовсім скоро ми дочекаємося врожаю.
Якось ми всі разом сиділи у пана Гарбуза на подвір’ї. Дівчата пили лимонад, я малював краєвид, а Додік намагався вставати, тримаючись руками за сходи. Він підповзав до квітів, встромляв носа у пуп’янок, а потім голосно чхав. Я прагнув вхопити його рухи, та малювати дітей непросто. Аж раптом пан Гарбуз постукав у мій чат.
– Сем, принеси мені, будь ласка, сікатор. Він у сараї біля добрив. З червоними ручками, ну ти знаєш.
– Так-так. – подумав я у відповідь та побіг у сарай.
На вулиці було багато світла, то ж коли я зайшов у приміщення, я не відразу зміг бачити. Згодом очі пристосувалися до напівтемряви і я почав озиратися. В протилежному від входу кутку на довгій тумбі лежав сікатор. Я підійшов ближче і помітив старе взуття та робочу одежу. Не знаю, чому я звернув увагу на це взуття, але я міг заприсягтися, що вже десь його бачив. З хвилину я стояв дивлячись на чоботи і не міг зібратися з думками. Де я їх бачив? Чому це важливо? Раптом у мозку сяйнула здогадка. Я швидко завантажив з галереї фото тунелей. Десь тут має бути фото протектора, що я бачив біля терміналу. Ось. Відбилася лише верхня частина правого черевика та ніяких сумнівів не було. Це черевики пана Гарбуза! Спитати його про них? Наскільки вони типові для Флори? Можливо всі садівники купують програми для друку взуття в одному магазині. І тут я згадав про відбиток долоні. Взуття взуттям, але відбитки пальців – більш унікальне явище. Схопивши сікатор, я рушив спершу у дім, налив склянку лимонаду та поспішив у сад.
– Ось. – я протягнув пану Гарбузу, що стояв навколішки біля троянд сікатор. – Я захопив вам лимонаду.
– Дякую хлопче, ти читаєш мої думки!
Залпом пан Гарбуз випив напій та повернув мені склянку. Цього я і прагнув. Я побіг у дім, обережно завернув склянку в одноразовий рушник та сховав у наплечник. Вдома в мене було багато графітового порошку. Тепер я знайшов йому додаткове застосування.
Згодом, коли ми всі сиділи у саду та милувалися заходом Зевса, я здалека повів мову про драконів. Я розповів, що пишу статтю у шкільну газету про легенди Флори.
– Пан Гарбуз, як ви гадаєте, як виглядали дракони Флори? – спитав я.
– Я не гадаю. – дуже серйозно відповів пан Гарбуз. – Я дещо знаю про цю історію.
– Правда? – я зробив вигляд, ніби збираюся записувати. – То розкажіть нам!
Дівчата дивно поглянули на мене, та я підморгнув їм показуючи, що все йде згідно плану. Пан Гарбуз насупив кудлаті брови.
– Я не думаю, хлопче, що в тебе вийде гарна стаття. Дракони Флори – то не легенда, то гірка і ганебна сторінка у літописі великої колонізації. Та й навряд чи тобі дозволять розповісти правду у день Колонізатора. Ха!
Ми швидко переглянулися. Проте у вмовляннях не було потреби, пан Гарбуз сам почав розповідати.
– Це сталося на самому початку колонізації супутників Зевса. Терра Нуліус була першою планетою, на яку висадився корабель зоряного флоту Суспільства. Щоправда, тоді він називався флотом Об’єднаних націй.
– Націй? – спитала Аліса, а я смикнув її за рукав.
– В ті часи люди ще поділяли себе на різні підвиди, в залежності від мов та колоній походження. Зараз завдяки імплантінгу ви не помічаєте мовної різниці не лише між собою, але й з роботами, хмарами, штучним інтелектом. Але в ті часи потрібно було вчити безліч мов та говорити по-різному в кожній ситуації. Це створювало певну напругу в Суспільстві. Одні люди вважали себе кращими за інших, а роботи не мали рівних прав з людьми. Людський вид вважав себе єдиним розумним видом у Всесвіті.
– Яка дурня! – вибухнула Аліса, не зважаючи на знаки, що я їй подавав. – Те, що люди створили штучний інтелект, не означає, що вони вищі за нього. Це як сказати, що наші батьки кращі за нас, бо дали нам життя.
– Я цілком згодний з тобою, дівчинко моя, але світ, в якому відбувалася велика Колонізація, сильно відрізнявся від того, до якого ми звикли. Про це не прийнято говорити, та за супутниками почалося справжнісіньке полювання. Хто перший здійснював посадку – міг претендувати на права власності землі, тож точилася війна. Будь який зореліт мав ті самі права, що й зорельоти об’єднаних націй чи глобальних корпорацій. Ширилися чутки, що флот в змові з корпораціями спеціально знищують приватні зорельоти до того, як ті сядуть на поверхню.
– Але це ж неправда?! – з жахом запитала Аліса.
– Мене назвуть прихильником теорії змови, але я вважаю, що є всі підстави підозрювати владу у брехні, – очі пана Гарбуза хижо засяяли. – І ось тут ми підходимо до страшної правди про драконів Флори. Як думаєте, що зробить влада, якщо дізнається, що супутник, який вони збираються продати величезній корпорації за хороші гроші, заселений? Корпорація, що купила права на будівництво, подасть у суд, ціна супутника впаде, флот заплатить штраф. Тут можна буде збудувати хіба що заказник, як на Террі. Ніякого елітного житла, ніякого будівництва! І вони вирішують знищити драконів, поки про них ніхто не дізнався!
– Але ж один вид не може існувати сам по собі? Чим харчувалися дракони, чим дихали? Як можна приховати цілий світ? – спокійно спитала Ада.
– Вони приховали! – підвищив голос пан Гарбуз, а його чоло спітніло. – Вони приховали цілу цивілізацію, яка мешкала під поверхнею. В тунелях!
– Ви були у тунелях? – раптом спитала Аліса, хоча я вже просто відверто на неї шипів.
Пан Гарбуз разом змовк і зробився меншим.
– Ви просили розповісти те, що я знаю. Я розповів. Вірити мені чи ні – то ваша справа.
– Дякую! – сказав я. – Мені було дуже цікаво. Не зважайте на дівчат!
– Та облиш, хлопче, – посміхнувся пан Гарбуз. – Не раджу я тобі писати про цю справу. Бач, навіть твої друзі не вірять мені. З тобою буде так само. Люди не хочуть знати правду. Жити в солодкому світі брехні про благородних колонізаторів та їх великий подвиг легше, ніж дізнатися про гірку історію повсюдного знищення позаземного життя. Хто ж захоче замість піонера перетворитися на окупанта, еге ж?
Аліса вже майже відкрила рота та нарешті опанувала себе. Ада віртуозно перевела розмову на програму, що написав її батько для автоматизації поливу петунії. Пан Гарбуз миттєво переключився на цю серйозну тему і, здавалося, геть забув свою розповідь.
Ввечері я в першу ж чергу заходився знімати відбитки пальців зі склянки, пояснюючи дівчатам підстави моїх підозр. Ада позичила мені свій самий пухкий пензлик. Я занурив його у графітовий порошок і обережно переніс на склянку. Ідеальний відбиток. Я сфотографував його та завантажив програму трансформації. У віртуальному просторі моєї голови відбиток розгорнувся. Тепер залишилося лише співставити його з рукою, що я сфотографував у тунелях.
– Пан Гарбуз був у тунелі! – сповістив я Аду й Алісу, завантажуючи фото у чат.
– Можливо, він також проводив власне розслідування. – припустила Аліса. – В нас немає підстав підозрювати його у чомусь протизаконному!
– Але тоді він мусив бачити драконів? Він повинен знати що вони досі живі. – відповів я.
– А може він і знає! Може він збирає докази. Він же говорив, що ніхто йому не вірить. Що скажеш, Ада?
– Не знаю. Дивно це все. – тільки й відказала та.
Як би там не було, а час минав. Мені довелося малювати безліч начерків для “Вісника”, здавати залікові левели з історії мистецтва та встигати їздити на ровері на ставок, поки не стемнішає, і годувати коропів кої. Мушу зізнатися, що у Нью-Токіо ми мало стикалися з тваринами, та й з рослинами не дуже. Ми зростали серед біпластику та мікрофору, тому звикли до шуму і надзвукових швидкостей і нам подобався той світ. Але чим довше ми перебували на Флорі, тим цікавішою вона здавалася.
На перший погляд, тут було нудно. Ані гучних вечірок, ані лазерних проекційних шоу та кіновірту. Звичайно, ніхто не забороняв нам голографічні подорожі, але я швидко помітив, що самі мешканці Флори не прагнуть таких розваг. І тепер я розумів, чому: треба достатньо розлінуватися під блакитним флорійським куполом аби почати помічати, як вправно бджола сідає на тоненьку квітку, чи як завзято мураха тягне листя у свій мурашник; треба відключити плейліст у своїй голові, щоб почути як співають канарки, помітити ластівку, що низенько летить над полем... “Це означає, що скоро дощитиме”, – говорила Ада.
Флора – це зовсім інший світ, і я розумів, чому Аліса захопилася ним. Якщо пра-Земля була такою, а пан Гарбуз говорив, що вона ще краще, то до неї варто прагнути. Пан Гарбуз розповідав про океан: це ніби ставок, але в ньому настільки багато води, що не видно берега, а на обрії вода зливається з небом. В океанах жили величезні тварини – блакитні кити. Більші за шкільний мінібус, та навіть сіті-експрес, вони харчувалися мікроскопічними ракоподібними. Пан Гарбуз говорив, що ми повернемо їх у океани, як тільки знайдемо нову Землю. Проте я думав, наскільки мало людей живуть на Флорі. Більшість населення Ста Світів ніколи не бачила ставка. Як можна мріяти про океан, якщо ти не знаєш що це таке? Ти подорожуєш віртом і тобі здається, що це нічим не відрізняється від реальності. Так навіщо шукати іншої планети, коли можна жити в маленькій кімнаті Нью-Токіо і розважатися в голо-проекціях? Лише блакитним китам потрібні справжні океани.
далі буде...
Розділ 2
Розділ 3
Розділ 4
Розділ 5
Розділ 6
Розділ 7
Тим часом зима минула. Температуру повітря почали поволі піднімати, сніг розтанув. Наша свобода скінчилася і довелося знову йти до школи. Попри мої переживання Анжеліка поводилася дуже пристойно. Точніше, вона просто уникала з нами будь-якого контакту. Я знав, що це Ада щось зробила, але не знав, що саме. Ада ж ухилялася від відповіді на мої питання. Лише згодом я дізнався подробиці, але менше з тим.
Аліса знову почала ходити до пана Гарбуза. Всупереч її хвилюванням пшениця продовжила рости. Минуло трохи більше місяця з початку весни і на кущах з’явилися товсті стебла з вузлами. Пан Гарбуз говорив, що потрібно трохи більше двох місяців і можна збирати врожай.
– Я вже все продумав. – якось сказав він, коли ми сиділи в його саду і пили лимонад. – Я перепрограмував сіялку і змолов залишки зерна на борошно. Як тільки ми отримаємо врожай, я поверну професорці Радчук посівний матеріал з надлишком. Я вже показував їй відео з нашої ділянки. Вона неабияк вражена!
І пан Гарбуз почав задоволено сміятися. Він розказував нам про свої експерименти з випікання хлібу. Я якось спробував був коржі, що він пропонував, але як на мене, принтерна їжа смачніша. Звичайно, ні пану Гарбузові, ні Алісі я про свої враження не казав. Аліса дуже захопилася історією стародавнього світу.
Пан Гарбуз розповідав, що пшениця – то рослина, яка створила людство. І науковці довели, що з тонконогових почалася колонізація космосу.
– Річ у тім, що генетично пшениця дуже складна рослина. Зазвичай організм містить один геном, а у пшениці їх три! Її геном в кілька разів більший за геном людини або робота. Очевидно, що цивілізація, яка змогла сконструювати такого монстра, мала добре розумітися на ГМО.
– ГМО? – спитали ми разом.
– Генно-модифікований організм. – охоче пояснив пан Гарбуз. – Так на перших етапах називали біо-архітектуру. Тож, досягши певної вправності у моделюванні, людство створює першу синтетичну пшеницю. Цей момент можна вважати початком розвиненої цивілізації, як ми її розуміємо. Пшениця забезпечила Суспільство принтерною речовиною – з неї будували будинки, та виготовляли полімерні матеріали, нею заправляли авто та перші зорельоти. Це, нарешті, поклало край численним війнам, адже до того моменту Земля була не надто гарним місцем. Люди переважно займалися збиральництвом та релігією.
– Релігією? – знову спитали ми водночас.
– Це ритуали первісних людей, – відповів пан Гарбуз. – Коли певна група збиралася разом, вона мусила вигадати причину для війни з іншою групою людей, щоб відібрати в них здобуту збиральництвом їжу. Сутність релігії в здійсненні демократичних виборів, а вибрані люди називалися партією. Ось вони і йшли на війну. Такі сутички постійно призводили до вимирання населення та втраті технологій. Після війни ті кому пощастило вижити починали все спочатку.
– Жах якійсь, – скривилася Аліса. – А як же загальний сейм? Хіба він не міг покласти край цим чварам?
– Тоді не було імпантів, – відповів пан Гарбуз. – Дивні часи. Менше з тим, пшениця розірвала це замкнене коло. Люди нарешті змогли досягти некритичної кількості. Коли кількість населення пра-Землі сягнула двадцяти мільярдів людей, почалася Перша Велика Колононізація. Сучасним вченим мало що відомо про доколонізаційні часи, але після появи глобальної хмарної мережі з’явилася змога зберігати та сортувати інформацію.
Я підрахував, що до дня Колонізатора залишилося менше трьох місяців. Відразу після ярмарку ми мали підбивати річні левели. Після цього починалися літні канікули. Це означало, що не пізніше як через тиждень після ярмарку я мав вислати Лізі статтю для річного випуску “Вісника Зелених гаїв”, але поки що я нічого не написав. Минув майже місяць, як Ярослав полетів назад на Європу, і документів з переліку в мене ще не було. Тим часом я майже забув про газету та про драконів. Підходив час головного Ярмарку до дня Колнізатора. Як виявилося, окрім свята на Ярмарку щорік проводилася шкільна виставка. Участь у ній не обов’язкова, проте з моїми левелами додаткові бали були просто необхідними. Аліса повідомила, що представлятиме на виставці кекси від пана Гарбуза.
– Я вже навчилася їх пекти! – сказала вона.
Ада готувалася до показу картин. Природьно було, якщо б і я щось намалював, але мені потрібно підтягнути технологію. То ж я пішов до Хемі.
– Скажи мені, що саме просте можна зробити з хімії, але щоб красиво? – спитав я його з надією.
– Графен! – без вагань відповів той.
Графенові плівки робили з стародавніх часів, достатньо мати графіт та липку стрічку. Спочатку потрібно нанести графітовий порошок на стрічку, а потім наклеїти її на рівну скляну поверхню. Якщо різко відірвати стрічку, то на поверхні залишиться нанометровий шар графену, надлегкого та водночас надміцного матеріалу. Невідомо, скільки суспільство бавилося з цим матеріалом, поки не винайшло мікрфор. Перше покоління мікрофорів містило кілька шарів графену та нітриду бору у якості ізолятора. Потім з’явилися різні шари з галогенідів – перехідних та рідкоземельних металів. Також графен змішували з примітивними полімерами та отримували різні види пластику. Але справжнього прориву досягли, коли навчилися друкувати мікрорешітку з мікрофору на принтері.
Спочатку я планував насинтезувати достатню кількість графену, додати до нього біпластик, а потім створити модель для принтеру та роздрукувати її. Мав вийти надлегкий, але дуже міцний та пружній каркас дрону. А ще підладнати туди камеру, імплантувати орган з примітивним інтелектом та запрограмувати слідувати за мною і передавати відео на еластичний монітор. Окрім того, що це само по собі цікаво, міг вийти непоганий репортаж для газети про Ярмарок. Це на випадок якщо з драконами не вийде нічого.
Саме тому майже весь вільний від навчання час я тепер проводив із Хемі у шкільній лабораторії. Я намалював кілька прототипів, розрахував розміри для того, щоб приладнати стандартні двигуни. Про вагу можна було не перейматися, звичайної тритієвої батареї вистачало на десять років роботи.
Одного разу Хемі підійшов до мене та задоволено прошепотів:
– Здається вийшло!
– Що вийшло?
– Дивись. – Хемі вимкнув світло та зняв футболку. Його шкіра світилася зеленим кольором. – Ну як?
– Ти зелений. – сказав я.
– Круто? Агов? Це зелений флуоресцентний білок, – пояснив Хемі. – Я вбудував його в свій НГІ, носій генетичної інформації. Тепер я гарнюня.
– Але ж вдень майже нічого не видно, як ти збираєшся вразити жюрі? – спитав я.
– Ой, Сем. Я не переймаюся цими левелами і тобі не раджу. Ти краще подумай як я виглядатиму на нічних танцях! – і він зареготав вголос, плескаючи мене своєю здоровенною долонею по плечу.
Я уявив напіводягненого велетня Хемі, танцюючого хаку у темряві. Саме по собі страхітливе видовище, але якщо Хемі світитиметься зеленим флуоресцентним сяйвом, це створить незбутню атмосферу.
Минув ще один місяць. Коротка тепла весна змінилася звичним флорійським літом. Пшениця почала колоситися. Згодом настав час цвітіння. Пан Гарбуз повідомив, що зовсім скоро ми дочекаємося врожаю.
Якось ми всі разом сиділи у пана Гарбуза на подвір’ї. Дівчата пили лимонад, я малював краєвид, а Додік намагався вставати, тримаючись руками за сходи. Він підповзав до квітів, встромляв носа у пуп’янок, а потім голосно чхав. Я прагнув вхопити його рухи, та малювати дітей непросто. Аж раптом пан Гарбуз постукав у мій чат.
– Сем, принеси мені, будь ласка, сікатор. Він у сараї біля добрив. З червоними ручками, ну ти знаєш.
– Так-так. – подумав я у відповідь та побіг у сарай.
На вулиці було багато світла, то ж коли я зайшов у приміщення, я не відразу зміг бачити. Згодом очі пристосувалися до напівтемряви і я почав озиратися. В протилежному від входу кутку на довгій тумбі лежав сікатор. Я підійшов ближче і помітив старе взуття та робочу одежу. Не знаю, чому я звернув увагу на це взуття, але я міг заприсягтися, що вже десь його бачив. З хвилину я стояв дивлячись на чоботи і не міг зібратися з думками. Де я їх бачив? Чому це важливо? Раптом у мозку сяйнула здогадка. Я швидко завантажив з галереї фото тунелей. Десь тут має бути фото протектора, що я бачив біля терміналу. Ось. Відбилася лише верхня частина правого черевика та ніяких сумнівів не було. Це черевики пана Гарбуза! Спитати його про них? Наскільки вони типові для Флори? Можливо всі садівники купують програми для друку взуття в одному магазині. І тут я згадав про відбиток долоні. Взуття взуттям, але відбитки пальців – більш унікальне явище. Схопивши сікатор, я рушив спершу у дім, налив склянку лимонаду та поспішив у сад.
– Ось. – я протягнув пану Гарбузу, що стояв навколішки біля троянд сікатор. – Я захопив вам лимонаду.
– Дякую хлопче, ти читаєш мої думки!
Залпом пан Гарбуз випив напій та повернув мені склянку. Цього я і прагнув. Я побіг у дім, обережно завернув склянку в одноразовий рушник та сховав у наплечник. Вдома в мене було багато графітового порошку. Тепер я знайшов йому додаткове застосування.
Згодом, коли ми всі сиділи у саду та милувалися заходом Зевса, я здалека повів мову про драконів. Я розповів, що пишу статтю у шкільну газету про легенди Флори.
– Пан Гарбуз, як ви гадаєте, як виглядали дракони Флори? – спитав я.
– Я не гадаю. – дуже серйозно відповів пан Гарбуз. – Я дещо знаю про цю історію.
– Правда? – я зробив вигляд, ніби збираюся записувати. – То розкажіть нам!
Дівчата дивно поглянули на мене, та я підморгнув їм показуючи, що все йде згідно плану. Пан Гарбуз насупив кудлаті брови.
– Я не думаю, хлопче, що в тебе вийде гарна стаття. Дракони Флори – то не легенда, то гірка і ганебна сторінка у літописі великої колонізації. Та й навряд чи тобі дозволять розповісти правду у день Колонізатора. Ха!
Ми швидко переглянулися. Проте у вмовляннях не було потреби, пан Гарбуз сам почав розповідати.
– Це сталося на самому початку колонізації супутників Зевса. Терра Нуліус була першою планетою, на яку висадився корабель зоряного флоту Суспільства. Щоправда, тоді він називався флотом Об’єднаних націй.
– Націй? – спитала Аліса, а я смикнув її за рукав.
– В ті часи люди ще поділяли себе на різні підвиди, в залежності від мов та колоній походження. Зараз завдяки імплантінгу ви не помічаєте мовної різниці не лише між собою, але й з роботами, хмарами, штучним інтелектом. Але в ті часи потрібно було вчити безліч мов та говорити по-різному в кожній ситуації. Це створювало певну напругу в Суспільстві. Одні люди вважали себе кращими за інших, а роботи не мали рівних прав з людьми. Людський вид вважав себе єдиним розумним видом у Всесвіті.
– Яка дурня! – вибухнула Аліса, не зважаючи на знаки, що я їй подавав. – Те, що люди створили штучний інтелект, не означає, що вони вищі за нього. Це як сказати, що наші батьки кращі за нас, бо дали нам життя.
– Я цілком згодний з тобою, дівчинко моя, але світ, в якому відбувалася велика Колонізація, сильно відрізнявся від того, до якого ми звикли. Про це не прийнято говорити, та за супутниками почалося справжнісіньке полювання. Хто перший здійснював посадку – міг претендувати на права власності землі, тож точилася війна. Будь який зореліт мав ті самі права, що й зорельоти об’єднаних націй чи глобальних корпорацій. Ширилися чутки, що флот в змові з корпораціями спеціально знищують приватні зорельоти до того, як ті сядуть на поверхню.
– Але це ж неправда?! – з жахом запитала Аліса.
– Мене назвуть прихильником теорії змови, але я вважаю, що є всі підстави підозрювати владу у брехні, – очі пана Гарбуза хижо засяяли. – І ось тут ми підходимо до страшної правди про драконів Флори. Як думаєте, що зробить влада, якщо дізнається, що супутник, який вони збираються продати величезній корпорації за хороші гроші, заселений? Корпорація, що купила права на будівництво, подасть у суд, ціна супутника впаде, флот заплатить штраф. Тут можна буде збудувати хіба що заказник, як на Террі. Ніякого елітного житла, ніякого будівництва! І вони вирішують знищити драконів, поки про них ніхто не дізнався!
– Але ж один вид не може існувати сам по собі? Чим харчувалися дракони, чим дихали? Як можна приховати цілий світ? – спокійно спитала Ада.
– Вони приховали! – підвищив голос пан Гарбуз, а його чоло спітніло. – Вони приховали цілу цивілізацію, яка мешкала під поверхнею. В тунелях!
– Ви були у тунелях? – раптом спитала Аліса, хоча я вже просто відверто на неї шипів.
Пан Гарбуз разом змовк і зробився меншим.
– Ви просили розповісти те, що я знаю. Я розповів. Вірити мені чи ні – то ваша справа.
– Дякую! – сказав я. – Мені було дуже цікаво. Не зважайте на дівчат!
– Та облиш, хлопче, – посміхнувся пан Гарбуз. – Не раджу я тобі писати про цю справу. Бач, навіть твої друзі не вірять мені. З тобою буде так само. Люди не хочуть знати правду. Жити в солодкому світі брехні про благородних колонізаторів та їх великий подвиг легше, ніж дізнатися про гірку історію повсюдного знищення позаземного життя. Хто ж захоче замість піонера перетворитися на окупанта, еге ж?
Аліса вже майже відкрила рота та нарешті опанувала себе. Ада віртуозно перевела розмову на програму, що написав її батько для автоматизації поливу петунії. Пан Гарбуз миттєво переключився на цю серйозну тему і, здавалося, геть забув свою розповідь.
Ввечері я в першу ж чергу заходився знімати відбитки пальців зі склянки, пояснюючи дівчатам підстави моїх підозр. Ада позичила мені свій самий пухкий пензлик. Я занурив його у графітовий порошок і обережно переніс на склянку. Ідеальний відбиток. Я сфотографував його та завантажив програму трансформації. У віртуальному просторі моєї голови відбиток розгорнувся. Тепер залишилося лише співставити його з рукою, що я сфотографував у тунелях.
– Пан Гарбуз був у тунелі! – сповістив я Аду й Алісу, завантажуючи фото у чат.
– Можливо, він також проводив власне розслідування. – припустила Аліса. – В нас немає підстав підозрювати його у чомусь протизаконному!
– Але тоді він мусив бачити драконів? Він повинен знати що вони досі живі. – відповів я.
– А може він і знає! Може він збирає докази. Він же говорив, що ніхто йому не вірить. Що скажеш, Ада?
– Не знаю. Дивно це все. – тільки й відказала та.
Як би там не було, а час минав. Мені довелося малювати безліч начерків для “Вісника”, здавати залікові левели з історії мистецтва та встигати їздити на ровері на ставок, поки не стемнішає, і годувати коропів кої. Мушу зізнатися, що у Нью-Токіо ми мало стикалися з тваринами, та й з рослинами не дуже. Ми зростали серед біпластику та мікрофору, тому звикли до шуму і надзвукових швидкостей і нам подобався той світ. Але чим довше ми перебували на Флорі, тим цікавішою вона здавалася.
На перший погляд, тут було нудно. Ані гучних вечірок, ані лазерних проекційних шоу та кіновірту. Звичайно, ніхто не забороняв нам голографічні подорожі, але я швидко помітив, що самі мешканці Флори не прагнуть таких розваг. І тепер я розумів, чому: треба достатньо розлінуватися під блакитним флорійським куполом аби почати помічати, як вправно бджола сідає на тоненьку квітку, чи як завзято мураха тягне листя у свій мурашник; треба відключити плейліст у своїй голові, щоб почути як співають канарки, помітити ластівку, що низенько летить над полем... “Це означає, що скоро дощитиме”, – говорила Ада.
Флора – це зовсім інший світ, і я розумів, чому Аліса захопилася ним. Якщо пра-Земля була такою, а пан Гарбуз говорив, що вона ще краще, то до неї варто прагнути. Пан Гарбуз розповідав про океан: це ніби ставок, але в ньому настільки багато води, що не видно берега, а на обрії вода зливається з небом. В океанах жили величезні тварини – блакитні кити. Більші за шкільний мінібус, та навіть сіті-експрес, вони харчувалися мікроскопічними ракоподібними. Пан Гарбуз говорив, що ми повернемо їх у океани, як тільки знайдемо нову Землю. Проте я думав, наскільки мало людей живуть на Флорі. Більшість населення Ста Світів ніколи не бачила ставка. Як можна мріяти про океан, якщо ти не знаєш що це таке? Ти подорожуєш віртом і тобі здається, що це нічим не відрізняється від реальності. Так навіщо шукати іншої планети, коли можна жити в маленькій кімнаті Нью-Токіо і розважатися в голо-проекціях? Лише блакитним китам потрібні справжні океани.
далі буде...