Дракони Флори - фінал

[elisapeyron]

Розділ 9

Я прокинувся у ліжку. Шарів ясний день, у вікно я бачив блакитне небо Флори. В голові гуло і мене трохи нудило. Я почав пригадувати нещодавні події. Пан Гарбуз, Дракони, знищення Флора-сіті… То я вцілів? А як же Аліса? Де мої батьки? Я похапцем скочив на ноги і, незважаючи на паморочення та нудоту, побіг у вітальню. На якусь мить я забув про існування чату, навіть не перевірив, чи активні аватари моїх близьких. У вітальні я побачив Алісу, що сиділа просто на столі й пила чай. Поруч стояв Чан із кухликом у руці. Вони пошепки про щось говорили. У вітальню зайшла пані р’Бебідж з Додіком на руках. Малюк широко посміхався і побачивши мене почав простягати руки.

– Доброго ранку, Сем, – помітив мене Чан. – Як ти себе почуваєш?
– Нормально, – збрехав я. – Що сталося? Де Мік?
– Всі живі та здорові! – швидко запевнив мене Чан.
Він підійшов, обійняв мене і підняв на руки, так ніби мені було років п’ять. Я і собі вчепився у Чана, неначе малюк. Батько посадив мене на стіл поряд з Алісою.
– Чаю?
– Звичайно!


“Щоб не готував нам день, а кухоль чаю завжди допомогає зайняти руки та зібрати думки до купи,” – казав дідусь Чан. Я взяв з рук батька велику чашку і зробив ковток. Нудота миттєво відступила.

– З Флорою-сіті також все нормально, – пояснював батько. – Завдяки нашому відважному герою пану р’Бебіджу вибуху не сталося!
– Не перебільшуйте, – з посмішкою втрутилась пані р’Бебідж, – у вибуховому пристрої, що знешкодив Том у тунелі, потужності ледь вистачило б, щоб зіпсувати двері. Флора–сіті нічого не загрожувало.
– Однак, – серйозно заперечив Чан, – коли пан р’Бебідж спускався у тунелі, він цього не міг знати.
– А дракони, – спитав я. – Вони не змогли дістатися під купол?

– Драконів не існує, Сем, – відповів батько та продовжив, поки я не почав голосно заперечувати, – Так, я знаю, що ти їх бачив. Багато хто з людей, що були на Ярмарку, говорять, що бачили драконів. Щоправда, описують їх по-різному: хтось бачив літаючих створінь, хтось більше схожих на змій або ящірок. Навіть імпланти зафіксували побачене. Але роботи генетично виявилися стійкішими до алкалоїдів споринні.
– Споринні?! – я геть нічого не розумів.
– Спориння або ріжки – це такий різновид грибів, що уражають пшеницю, – почав пояснювати Чан. – Професорка Радчук запідозріла, що з посівами пана Гарбуза щось не так, ледь побачивши відео, яке він надіслав у інститут. Але оскільки ніхто досі не вирощував пщеницю, то і про її шкідників відомо небагато. Радчук провела справжнє детективне розслідування та з’ясувала, що в доісторичні часи на пра-Землі траплялися масові отруєння ріжками. Щоправда, люди за цей час настільки змінилися, що було важко передбачити, як саме вплине отрута. Професорка зразу повідомила про свої підозри пана Гарбуза, та було запізно.
– Чекай, ти хочеш сказати, що ця спориння впливає на свідомість? – спитав я.
– Саме так. Зокрема, гостре отруєння викликає галюцинації, іноді судоми та втрату свідомості. Невеликі постійні дози, певно, спричинили у пана Гарбуза параноїдальний психоз.
– Де він?
– Він у лікарні, з ним зараз Мік і пан р’Бебідж. Щойно вони повернуться, матимемо більше інформації.
– То пан Гарбуз був у тунелях і заклав вибухівку, – констатував я. – Але як пан р’Бебідж дізнався про це і знешкодив пристрій?
– Про це тобі краще розповість Ада, – відповів Чан. – Це вона попередила про небезпеку.
– Ада? – здивувався я.
Але звідки вона могла знати?

Раптом двері відчинилися і зайшов Мік з паном р’Бебіджем та Адою. Аліса зблідла:
– Як він? – спитала.
– Все добре, – заспокоїв її Мік. – Життю та здоров’ю пана Гарбуза ніщо не загрожує.
Чан простяг Міку та пану р’Бебіджу чашки з чаєм. Мік зробив ковток та почав розповідати.
– Прийшлося посперечатися з представниками наглядового департаменту, вони хотіли перевезти пана Гарбуза у лікарню Нью-Токіо. Але ми наполягли, щоб він залишився на Флорі. А Том виявився кращім законником, ніж мій адвокат! Добре їх поставив на місце.
Пан р’Бебідж лише посміхнувся.

– Пана Гарбуза посадять у в’язницю? – Спитала Аліса, а в її очах заблищали сльози.
– Не думаю, сонечко моє, – відповів Мік. – Щойно психолог наглядового департаменту впевниться, що пан Гарбуз більше не загрожує суспільству, йому дозволять повернутися додому. Звичайно, розслідування триватиме, але швидше за все наглядовий департамент не стане доводити справу до суду. Їм не потрібен додатковий розголос з приводу того, що відбулося на Флорі за часів колонізації…
– Чекайте, то дракони дійсно існували? – вигукнув я.
– Ніяких драконів ніколи не існувало, – запевнив мене Чан.
– Ну тоді я геть нічого не розумію!
– Ті документи, що надіслав тобі Ярослав. Вони не про драконів, вони про інцидент №10-69-3. І хоча драконів не існувало, на Флорі такі сталося дещо, чому флот волів би не надавати широкого резонансу, – пояснив Мік. – Виявляється, Том завжди знав про це, та й більшість роботів Флори в курсі. Але про цю трагедію не прийнято говорити.
– Минуло п’ятсот років, – сказав пан р’Бебідж. – Я не впевнений, що такі історії сприятимуть миру в Суспільстві.

Тут я відчув, що взагалі перестав що-небудь розуміти. Я безпорадно поглянув на Аду. Вона дивилася на мене, ледь схиливши голову. Це вона повідомила батька про вибухівку, але… Поглядом я показав Аді, що хочу поговорити з нею наодинці. Ми піднялися до дитячої. Батьки продовжували обговорювати справи пана Гарбуза, тому не звернули особливою уваги на наше зникнення. Я важко опустився на ліжко.
– Я маю дещо тобі пояснити, – сказала Ада тихо.
– Було би непогано, – зізнався я.
– Я знаю, ти будеш на мене сердитися, тому я вам з Алісою нічого не казала, – ще тихіше продовжила Ада.
– Будь ласка, – сказав я втомлено, – просто поясни мені, що сталося.
– Ярослав майже відразу помітив, що я скопіювала його універсальний ключ, – стала пояснювати Ада. – Все-таки він гарний криміналіст. Він спіймав мене на цьому, коли ми повернулися з тунелей, де Аліса бачила драконів.
– Галюцинацію, – ти хотіла сказати, виправив я. – Ти ж їй ні на хвилину не повірила, чи не так?
– Це не правда! Так, зізнаюсь, ця історія була занадто дивною. Дракони ці… Я відчувала, що всьому цьому має бути цілком логічне пояснення. Стрес від нападу Анжеліки, наприклад. Але скажи я що-небудь подібне, ви б розізлилися. Ви б сказали, що я занадто раціональна, як… як робот!
– Ну при чому тут це?! – розізлився я. – Це ти посміялася з нас, змовилась із батьками за нашою спиною. А винні ми?
– Неправда. Я не знала нічого! – заперечила Ада. – Я лише не дуже вірила в драконів. А Ярослав спіймав мене на крадіжці, то ж я змушена була розповісти про наші пошуки! Він пообіцяв нічого не казати батьку. І не говорив. Навіть документи для тебе дістав, щоб ти сам у всьому розібрався.
– Документи! Так, що там з інцидентом №10-69-3? Ця історія не про драконів, а про роботів? – здогадався я. – Р’Тьюрінг, р’Ракоци – все це прізвища роботів.
– Так. Якщо ти захочеш, я допоможу тобі працювати з файлами…

Я подивився на Аду, вона виглядала винною.
– Звичайно я хочу! – сказав я. – Поясни мені тільки, як пан р’Бебідж довідався про вибухівку?
– Це я йому сказала. Так! Я знаю! Я зробила це за вашими спинами, але я присягаюся, що це сталося в останню хвилину перед вильотом на Флора-сіті. Батько пішов до пана Гарбуза, щоб допомогти з відправкою і спитав мене, чи не здається він мені дивним. Він сказав, що я ближче спілкуюся з людьми, а він не хоче потрапити в незручну ситуацію. І тут я не втрималась і розповіла, що пан Гарбуз був у тунелях.
– Твій батько знав, що драконів не існує…
– Так. І коли батько прибув на Флора-сіті, він рушив у тунель і знайшов там вибухівку. У Флора-сіті вимкнулося освітлення в той момент, коли він її знешкодив.
– Чому ж він не покликав охорону вокзалу?
– Він їх сповістив перед тим, як йти в тунель. Каже, треба було діяти швидко. – пояснювала Ада.
– Несамовитий вчинок! – констатував я.
– О! Кращий спосіб образити такого поважного робота, як мій батько – це вказати на його нерозважливість, – засміялася Ада.
Я теж почав сміятися.

– Але чому ти не зізналася у тому, що Ярослав тебе спіймав?
– Не хотіла, щоб ви перестали мені довіряти. Крім того, він допоміг мені здихатися Анжеліки! Він дістав запис з камер спостереження вокзалу, де видно, як вона з Лідлами та р’Фортраном намагаються випхати Алісу зі шлюзу. Лишалося просто показати запис сину р’Фортнанів та попередити, що я викладу його у хмари, якщо Анжеліка від нас не відчепиться. Звичайно, запис я дістала незаконно і Ярослава скоріше за все звільнять, якщо я його опублікую, але у Перея вибори, то ж він ризикує набагато більше.
– Добре, – підсумував я, – давай нарешті займемося файлами.

Поступово перед нами постала справжня історія драконів Флори. Хоча у флоті об’єднаних націй служили і люди і роботи, на ризиковані завдання відправляли команди, повністю укомплектовані роботами. Ця практика широковідома і стосувалася не тільки колонізації Флори. Як тільки флот усвідомив, що збудувати поселення в автоматичному режимі не вдасться, було прийнято рішення відправити на супутник команду р’Довбруджа та р’Ракоци. Майже відразу р’Довбрудж звітує про неможливість виконати графік робіт, але керівництво флоту наполягає на прискорених обстеженнях тунелів.

Невдозі після цього стається перший обвал, під яким гинуть адміністратор р’Рут та кілька його помічників. Під завалами лишаються живі роботи, р’Довбрудж просить флот про організацію рятувальної операції. Флот направляє на Флору корабель р’Тьюрінга: це невеликий патрульний зореліт, на ньому немає потрібного обладнання, немає відповідних спеціалістів. Командир сектору Смок звітує про те, що у секторі немає кораблів, що могли би надати допомогу. Та це брехня, адже корабель “Сміливий-1701” класу Галактика знаходиться зовсім поруч, однак йому наказують супроводжувати дипломатичну місію, що має на меті перемовини з продажу прав на Флору нью-ост-індський компанії. Аварію у тунелях потрібно приховати, допоки не укладено договір та не затверджена ціна.

Тим часом р’Тьюрінг та кілька добровольців спускаються у тунелі, щоб спробувати визволити бранців. Молодшому лейтенанту вдається дістатися до операторів і надати їм першу допомогу. Невдовзі, нажаль, стається другий обвал, що остаточно перекриває шляхи евакуації. Зв'язок з р’Тьюрінгом і командою операторів залишається стабільним ще близько тижня. Лейтенант переконує р’Ракоци продовжувати роботу, за допомогою замурованої у тунелях команди вони виконують всі заплановані роботи, передаючі данні розвідки тунелів на поверхню. Останнім від лихоманки та зневоднення гине молодший оператор р’Хаскел, завантажуючи перед смертю данні своїх спостережень. Щоб уникнути розголосу, Смок засекречує документи про інцидент №10-69-3 на цілих 50 років.

Час минав, але цій історії все не знаходилось місця. Лише з вуст в уста передавалася вона, за п’ятсот років остаточно перетворившись у казку.
“...Батько моєї кращої подруги пан р’Бебідж вважає, що у правді про драконів Флори немає сенсу, бо правда здатна зіпсувати відносини між двома видами Суспільства – між роботами та людьми. Відносини, що ніколи не були простими. Але зараз, стверджує він, роботи мирним та еволюційним шляхом досягли зрівняння у правах та свободах. Суспільство зазнало занадто багато війн та конфліктів у минулому, говорить він, тому не варто зосереджуватися на гострих питаннях.

Та я не згодний. Історія про драконів Флори змусила мене інакше поглянути на світ, велику Колонізацію, історію Ста Світів. Все життя мене вчили, що героєм космосу є великий Колонізатор, сміливий відчайдух, першопроходець, що проклав нащадкам шлях до зірок. Але справжніми підкорювачами космосу виявилися молодший лейтенант р’Тьюрінг, адміністратор р’Рут, молодші оператори, такі як р’Хаскел. Історія здебільшого не зберегла навіть їх імен, але їх прізвища досі, через п’ятсот років, нервують флот. А це означає лише одне: що спокою у Суспільстві не буде, аж доки ми не розкажемо відверту історію великої Колонізації і не віддамо шану справжнім героям. Допоки день великої Колонізації з пафосного свята не перетвориться на день вшанування пам’яті тих, хто на це заслуговує”.

Я кілька разів перечитав статтю та віддав команду на відправлення. Я не був впевнений, що пан Кадим наважиться на публікацію, однак того ж вечора я побачив статтю на електронних сторінках Вісника. Пан Кадим виконав обіцянку. Через кілька хвилин статтю на власній сторінці поширила Ліза, потім Хемі, Аліса, Ада, а далі ніби хвиля пронеслася мережею. Я відключив чат і пішов на озеро, бо все, чого я прагнув – це сидіти на піратському острові, дивитися на багаття й слухати страшні історії Ліа.

Післямова

Як тільки пан Гарбуз повернувся додому, Аліса почала вмовляти його не полишати роботу.
– Так, – гаряче пояснювала вона, – випадок зі спориннею став для нас усіх попередженням про те, що не все натуральне безпечне, що і у примітивних технологіях предків криється багато загроз. Але хіба не шлях справжнього науковця – працювати попри небезпеку?

Пан Гарбуз спочатку скептично хитав головою, та невдовзі професорка Радчук надіслала йому листа з подякою. Пана Гарбуза чекали у інституті Sonic Hedgehog з доповіддю. Інститут не сильно зацікавився екзотичною та малоефективною пшеницею, але дослідження Claviceps стали справжнім проривом. Я не дуже зрозумів, про що йдеться, але ніби цей гриб містив у собі речовину, яку досі добували лише синтетичним шляхом, аж ось тепер біо-архітектори хотіли працювати з диким геномом ріжок.

Аді прийшов лист від пані Августи. Виявляється, вона робила запит у академію мистецтв Нью-Токіо і домовилась там про місце для роботи Ади. Вона хотіла, аби саме балерина з першого уроку мистецтва відкривала щорічний вечір провінційного мистецтва.

Згодом я отримав свої оцінки. Незважаючи на всі мої зусилля, я мав лише четвертий левел з технології. Бідний Бомбус! Спочатку я неабияк розізлився, було бажання взагалі все покинути, але потім я чомусь подумав про Анжеліку. Про те, як її прагнення бути ідеальною зробило з неї злу та нещасну людину. Ні, правду сказав Хемі, не варто перейматися левелами.

– Ну ти і шуму наробив, – сказав якось Чан за вечерею, – твоя стаття майже добу провисіла у топі новин Ста Світів. Вже через кілька годин до тунелів Флора-сіті почали приносити квіти. Завалили майже все приміщення, навіть Перей мусив виступити з промовою про відкриття меморіалу.
– І сенс? – буркнув Мік, – Все одного цього технофоба оберуть на наступний строк. Послухати його, то він перший друг роботів на Флорі.
– Знаєте, я одного не розумію, – сказав я. – Чому р’Тьюрінг і інші продовжили роботу? Вони знали, що помруть. Вони знали, хто прирік їх на смерть, але продовжили робити те, що від них хотіли. Чому?
– Напевно тому, що у роботів дуже розвинене почуття обов’язку, – серйозно сказала Аліса.
– Я думаю, це не так, – не погодилася Ада. – Якщо б вони не виконали завдання, люди просто відправили би на смерть інших роботів.

Раптом з двору забігла пані р’Бебідж з Додіком на руках. Вона щасливо всміхалася і ледь не стрибала від радості.
– Дивіться! – вигукнула пані р’Бебідж і поставила малюка на підлогу.
Коли вона прибрала руки, ми всі інстинктивно посунули вперед, щоб підхопити дитину. Та Додік повільно на тремтячих ногах та смішно похитуючись зробив крок. А потім ще один, і ще, і ще.

Кінець

Дякую усім хто прочитав, бо написати кожен може! =)


Розділ 1
Розділ 2
Розділ 3
Розділ 4
Розділ 5
Розділ 6
Розділ 7
Розділ 8