Плинножиттєве
Feb. 12th, 2017 08:01 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
elisapeyronЗ одного боку я майже звикла до того, що в нас трохи нетипова родина, а з іншого, будь-яка родина нетипова по своєму.
Короче, перша пташка вилетів з гніздечка. Це дуже дивне відчуття, яке як годиться викликає певну екзистенціальну кризу. Знову ж таки, коли більшість твоїх ровесників планують немовлят, в кращому випадку, а в гіршому самостверджуються тим, що в них же ж є ціла справжня робота в офісє і пофіг, що вони все ще живуть з батьками, але вони дорослі не те що ти, ти відчуваєш себе ледь не пенсіонером. Дитина виросла, поїхала від тебе жити в іншу країну і т-т-т ніби навіть справляється. А з іншого боку, у тебе на руках малеча на грудному вигодовуванні і ти ще досі не вирішила ким станеш коли виростеш =)
А ще в мене ніби новий етап подружнього життя. Перші 10 років подружжя це як дитинство. Цього ледь вистачає щоб познайомитися з партнером. Мені здається, що тільки от зараз, ми починаємо ставати коханцями. При чому це доволі хвилюючий процес. Ніхто не готував мене до цього. Всі книжки, фільми та лафсторі закінчуються весіллям. Більшість моїх знайомих, мої власні батьки та всі кого я знаю, розлучалися набагато раніше ніж наближалися до цього етапу стосунків. Мені нема з ким про це поговорити. А навіть якщо я знаходжу людей, що формально у шлюбі 20-30-40 років я швидко переконуюсь, що ми говоримо про якісь інші стосунки.
У мене великий рівень самоцензури коли я наближаюся до розмов на такі теми. Внутрішній неспокій і заборона говорити про 17 річного сина, що поїхав від нас жити у Київ. Про новий етап стосунків з чоловіком, де все ще є закоханість і созалежність, але вже немає страху перед самотністю. Якось мені казали, що по справжньому дорослою людина стає коли ховає своїх батьків. Можливо я зарано подорослішала, тому почуваюся трохи дивно у компанії ровесників. Їх проблеми здаються мені дещо інфантильними. Поки їх хвилює вибір правильних підгузок, я думаю про онуків. Але на відміну від 50-60 френдес, я людина іншого покоління. Я виросла в інформаційну епоху, сформувалася як особистість в часи, коли вже не було залізної завіси. Я не була піонеркою і ніколи не боялася казати те що думаю. СССР не робив з моїми мізками всього того, що зробив з ними і я це відчуваю.
Тобто існує такий ментальний злом в якому я вирішую проблеми які зазвичай вирішують люди у 50-60 років, з іншого я набагато молодша і фізично і когнітивно. Тому я відчуваю себе ніби поза звичної системи буття. І це дивне відчуття.
Короче, перша пташка вилетів з гніздечка. Це дуже дивне відчуття, яке як годиться викликає певну екзистенціальну кризу. Знову ж таки, коли більшість твоїх ровесників планують немовлят, в кращому випадку, а в гіршому самостверджуються тим, що в них же ж є ціла справжня робота в офісє і пофіг, що вони все ще живуть з батьками, але вони дорослі не те що ти, ти відчуваєш себе ледь не пенсіонером. Дитина виросла, поїхала від тебе жити в іншу країну і т-т-т ніби навіть справляється. А з іншого боку, у тебе на руках малеча на грудному вигодовуванні і ти ще досі не вирішила ким станеш коли виростеш =)
А ще в мене ніби новий етап подружнього життя. Перші 10 років подружжя це як дитинство. Цього ледь вистачає щоб познайомитися з партнером. Мені здається, що тільки от зараз, ми починаємо ставати коханцями. При чому це доволі хвилюючий процес. Ніхто не готував мене до цього. Всі книжки, фільми та лафсторі закінчуються весіллям. Більшість моїх знайомих, мої власні батьки та всі кого я знаю, розлучалися набагато раніше ніж наближалися до цього етапу стосунків. Мені нема з ким про це поговорити. А навіть якщо я знаходжу людей, що формально у шлюбі 20-30-40 років я швидко переконуюсь, що ми говоримо про якісь інші стосунки.
У мене великий рівень самоцензури коли я наближаюся до розмов на такі теми. Внутрішній неспокій і заборона говорити про 17 річного сина, що поїхав від нас жити у Київ. Про новий етап стосунків з чоловіком, де все ще є закоханість і созалежність, але вже немає страху перед самотністю. Якось мені казали, що по справжньому дорослою людина стає коли ховає своїх батьків. Можливо я зарано подорослішала, тому почуваюся трохи дивно у компанії ровесників. Їх проблеми здаються мені дещо інфантильними. Поки їх хвилює вибір правильних підгузок, я думаю про онуків. Але на відміну від 50-60 френдес, я людина іншого покоління. Я виросла в інформаційну епоху, сформувалася як особистість в часи, коли вже не було залізної завіси. Я не була піонеркою і ніколи не боялася казати те що думаю. СССР не робив з моїми мізками всього того, що зробив з ними і я це відчуваю.
Тобто існує такий ментальний злом в якому я вирішую проблеми які зазвичай вирішують люди у 50-60 років, з іншого я набагато молодша і фізично і когнітивно. Тому я відчуваю себе ніби поза звичної системи буття. І це дивне відчуття.