Дракони Флори - 4
Mar. 21st, 2016 09:40 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
elisapeyronРозділ 1
Розділ 2
Розділ 3
Розділ 4
Потроху ми звикали до шкільного буття. Домашні завдання виявилися не надто складними, тож у нас лишалося достатньо часу на розваги і відпочинок. Після уроків, поки не потемнішало, ми почали ходити у гості до Вови. В маєтку пані Трускавки також є чудове велике озеро, але там немає риби, тому Аліса змогла плавати з нами. Просто на пляжі ми робили домашні завдання, і поверталися додому лише тоді, коли вимикалася полярізація куполу. Мік дозволив нам брати Додіка на прогулянки. Малий із задоволенням бавився на траві та тягнув до рота все, що міг вхопити.
Вечорами я любив дивитися у телескоп. Я міг знайти будь-яку зорю на небі за лічені хвилини, скориставшись відповідними програмами імпланту, але мені чомусь подобалось дивитись у телескоп. Я ніби дивився на Всесвіт очима первісних людей, і в цьому було щось бентежне. Часто ми збиралися разом біля каміну – Ада, Аліса та я. Іноді дівчата забирали до нас і Додіка. Ми сиділи навколо вогню, говорили про шкільні справи, обговорювали плани та ділилися думками.
– Скоро почнуться приготування до зими, – одного вечору повідомила Ада.
– До чого? – не зрозуміли ми.
– Ну, сніг, свята, самі розумієте... Не можна знижувати температуру миттєво, рослини треба підготувати до зимування.
– У вас є сніг? – Аліса була вражена.
– Так. А у вас хіба не має?
– Ми кілька разів гралися зі снігом в парку розваг, – зізнався я. – Але щоб отак, на вулиці! Щоб сніг не розтанув – це ж яка має бути температура?
– Зазвичай на Флорі підтримують температуру від -2 до -5, – відповіла Ада.
– Який жах! – сказала Аліса. – Як же ми вийдемо на вулицю?
– Ми вдягнемося. В теплі куртки, шапки, рукавиці. – пояснила Ада.
– Що таке шапка?
– Які ви дивні, – сміялася Ада.
Я рідко бачив, як вона сміється.
– Обов’язково звожу вас на каток. – пообіцяла вона.
Як виявилося, зима на Флорі тривала майже місяць. Ще кілька місяців потрібно на поступове зниження та підвищення температури. Решту року на Флорі панувало літо. Традиція жити у холоді вразила Алісу дуже сильно. Вона казала, що це приклад абсолютно безглуздого наслідування пращурів. Мені здавалося, що вона занадто драматизує. Чесно кажучи, я з нетерпінням чекав на зимові свята – ялинки, вогні, санчата та ковзани. Коли Ада розповідала про зиму, її обличчя світилося. Але поки що до зими лишалася купа часу.
Якось у неділю, коли ми каталися на роверах, Аліса повідомила, що пан Гарбуз повернувся.
– Він зачекінився у мережі, – пояснила вона. – Поїхали, привітаємося?
За хвилину ми вже опинилися на ганку яскраво-червоного будинку. Будинок виглядав дуже красивим та напрочуд ляльковим. З двох сторін здіймалися невеличкі вежі з круглими вікнами, дах був вкритий черепицею того ж кольору, що і ганок. Вишукане різьблення прикрашало двері та вікна, стіни завиті зеленню. Сад був справжньою принадою маєтку: безліч дивовижних квітів оточували чудернацькі альтанки з плетеними та кованими садовими меблями. В саду стояло кілька гойдалок, багато стільців та химерних вуличних ліхтарів, несхожих один на інший. Ада постукала в двері спеціальним кільцем-кнокером.
– А чому ти не повідомиш у чат? – здивувалася Аліса.
– Пан Гарбуз дещо чудернацький. – сказала Ада так, ніби це все пояснювало.
– Йду, йду, – почувся з будинку веселий голос.
За мить двері відчинилися, і на ганок вистрибнув огрядний дядечко з довгою бородою. Він був вдягнений в широкі барвисті штані та смугасту шапку. Його сорочка з короткими рукавами рясніла різнокольоровими папугами.
– Ада! Сонечко моє! Як я скучив, – сказав він, стискаючи її долоні. – Привіт-привіт! – говорив він, тиснувши наші руки.
– То ви – діти Чанів? Ясно, ясно! Приємно вас нарешті побачити. Востаннє ви тут відпочивали років зо десять тому. Як летить час! Пам’ятаєте? Певно що ні, ви були зовсім маленькими. – і він показав рукою наш зріст на рівні свого коліна.
– Що будете пити? – далі вів пан Гарбуз. – В мене є чудовий напій! Л-І-М-О-Н-А-Д, – повільно вимовив він. – Знаєте про таку річ?
– Ні, – сказала Аліса, – а що то є?
– О! Це дуже натуральний старовинний напій. Не те, що сучасна принтерщина! Стара перевірена часом хімія: ортофосфатна кислота, диоксид вуглецю, азорубін та тартразин, – замріяно сказав він. – Пригощайтеся!
І пан Гарбуз з великою обережністю дістав з круглого білого ящика пляшечки з напоєм жовтого кольору. Напій був холодний, солодкий та щипав язика.
– Що це за ящик? – спитала Аліса.
– Це? О, це холодильна камера. – відповів пан Гарбуз.
– В домі? Навіщо?
– Моя люба панночко, не всі люди друкують свою їжу на принтерах! – посміхнувся пан Гарбуз.
– А звідки ж її тоді взяти? – вражено запитала Аліса.
– А ви знаєте, як добували їжу первісні люди на прадавній Землі? Вони її вирощували. Як ото ми зараз вирощуємо квіти. – і пан Гарбуз широким жестом вказав на свій пишний сад.
– Але, – занепокоєно промовила Аліса. – Я чула, що щоб виростити квіти та дерева, використовують добрива, які беруться, пробачте, з… гною?!
– Саме так. – підтвердив пан Гарбуз.
– Святий Зевсе! Яка гидота! – скривилася Аліса й підозріло покосилася на свій напій.
– Не переймайтеся так, юна пані! – засміявся пан Гарбуз. – Ходімо я вам дещо покажу.
І він провів нас залитим сонячним світлом садом до комори, де в одній з коробок зберігалися невеличкі гранули, що не мали ані кольору, ані запаху. Пан Гарбуз пояснив, що це перевірена часом хімія, яку використовують для вирощування рослин та у боротьбі зі шкідниками.
– Абсолютно натуральний та якісний продукт, – з гордістю говорив він. – Аміачна селітра, добрі старі пестициди. Я, на відміну від багатьох, не використовую в своєму господарстві НВТ. Всі ці нано-вуглеводні, хто-зна який вплив вони матимуть у довготривалій перспективі. Але це що! Зараз я розпочинаю дуже цікавий проект.
І він показав нам поштовий контейнер.
– Ранком я прилетів з ним з самісінького Нью-Токіо, – з гордістю і навіть пихою вів пан Гарбуз. – З історичних фондів. Законсервовано було безліч років. Велика коштовність. Але я спромігся дістати!
– Що це? – тепер Аліса здається зацікавилася.
– Пшениця!
Й пан Гарбуз розповів, що йому вдалося дістати рідкісні зерна пшениці того ж виду, що вирощувалися ще на пра-Землі. І він задумав амбітний проект: виростити врожай та спекти з нього (вірніше, з борошна) кекси до святкового ярмарку Дня Колонізаторів.
– Ви знаєте як виростити пшеницю? – вже з повагою запитала Ада.
– Уявлення не маю. – щиро зізнався пан Гарбуз. – Ба більше скажу, я певен, що у Ста Світах не знайдеться жодного спеціаліста, хто на практиці робив щось подібне. Принтери! Все захопили принтери.
– То як ви збираєтеся впоратися з такою задачею? – не втримався я.
– Уява та натхнення, хлопчику мій. Уява та натхнення!
Я не очікував, що Аліса зацікавиться “технологіями пращурів”, але її вразив ентузіазм пана Гарбуза.
– Цікаво вміти робити те, що більше ніхто у світі не вміє, – пояснила вона. – Це вже не старі технології, а добре забуті старі, тобто інновація. А я люблю інновації, – жартувала сестра.
Коли Аліса попросилася до пана Гарбуза у помічники, той радо погодився.
– Звичайно! Зайві руки мені не завадять. – сказав пан Гарбуз. – Зараз дуже важливо визначити дату засівання поля. З того, що мені вдалося дізнатися, я зрозумів, що насіння має бути засіяно напередодні початку зниження температури.
І він ще довго розповідав нам про нюанси господарювання. З його розповіді стало зрозуміло, що це зовсім непроста задача. Виростити зерно, змолоти муку, спекти кекси – потрібно багато програмування, адже принтер має надрукувати не готові продукти, а інгредієнти до них.
– Такого ніхто досі не робив, – казав нам пан Гарбуз. – Батько Ади, пан р’Бебідж, зробив неоціненний внесок в цю справу. Без його допомоги і майстерності програміста я навряд чи наважився б на такий експеримент.
З того дня кожні вихідні Аліса проводила у пана Гарбуза. Ми з Адою також приходили на кілька годин, щоб вигуляти Додіка та подивитися, як просувається справа. Додіку дуже подобалося повзати квітником, полюючи на сонечок, поки ми спілкувалися з сусідом. Під поле пан Гарбуз виділив чималу ділянку землі вздовж самісінької дороги. Спочатку прилетів старенький трактор і скопав землю.
“Мені дуже пощастило знайти такий старий агрегат,– повідомив пан Гарбуз. – Мій добрий друг, історик генетики з інституту Sonic Hedgehog, професорка Радчук позичила мені не лише п’ять кілограмів зерна, а й старовинну сіялку. Вона запрограмована на висадку зерна сітковим методом, на глибину п’яти сантиметрів та на такій же відстані одне від одного. Це дозволяє рослинам почуватися якнайкраще. Проблема, передусім, полягає в тому, що зерно довго пролежало у законсервованому стані. Ми й гадки не маємо, як воно зійде у відкритому грунті, тому ми створимо для нашого поля максимально сприятливі умови. Датчики вологи та світла допоможуть регулювати мікроклімат ділянки. На Флорі мало ультрафіолету, оскільки Альфа випромінює переважно в інфрачервоному спектрі. В садах та парках ми звикли вирощувати тіньолюбні модифіковані сорти рослин, але з пшеницею буде складніше. Вона любить багато світла, тож потрібно додатково освітлювати ділянку.”, – такою була його розповідь.
Ми з паном Гарбузом годинами сиділи за програмуванням садових приладів. Треба розрахувати оптимальну кількість фосфорно-калійних та азотних добрив, задати інтервал рН грунту, в якому зростатиме зерно. Все це ускладнювалося малою кількістю достовірної інформації, що ми мали. Пан Гарбуз, здається, початився з усіма знавцями Ста Світів – від істориків ботаніки до спеціалістів з економіки прадавнього світу. Зрештою все було готове, сіялка зробила свою справу, а на пульт керування почали надходити перші дані про стан справ на полі. І ми почали чекати сходів.
В наших умовах при температурі 20°C зерно мало прорости на 7-8 день.
– Спочатку воно набирає воду і розбухає, – пояснював пан Гарбуз, – потому з зерняти проросте корінь та колеоптиль. Колеоптиль – то перший лист, справа якого пробити землю та вибратися на поверхню, тоді він перестане рости і з’явиться більш м’яке зелене листя.
Аліса додала до приладдя маленьку камеру – і ми змогли спостерігати за тим, як проростають зерна. Рівно через тиждень ми побачили перші сходи, але повністю поле вкрилось зеленю ще за тиждень. Минуло трохи часу – і поле рясніло пучками зеленої трави. Тоді ж почалося зниження температури на Флорі.
Ми швидко відчули зміни: зранку потрібно було вдягати куртки, комахи ніби зникли, птахів стало менше. Пан р’Бебідж перемістив коропів зі ставку у закритий басейн. Одного дня ми навіть побачили магнітний збирач, величезну літаючу тарілку, яка висіла під куполом і заманювала птахів у середину.
– Цей збирач потім поміщається у зореліт та відвозить птахів зимувати у зоопарк Флора-сіті, – пояснила нам Ада.
З кожним днем похолодання Аліса нервувала все більше і більше. І коли нарешті ранком ми прокинулись і побачили подвір’я, вкрите снігом, вона ледь не заплакала.
– Ну чого він мене не слухає? – бідкалася сестра. – Я кажу йому: пан Гарбуз, звідки ви взяли ту ідею, що пшениця виживе взимку? Справді, ну поглянь, листя жовкне і опадає! Все, що зеленим було, вмерло. А в школі сказали, що трава зійде навесні з зерняток, що перезимують у землі. Зерняток! А пан Гарбуз? Він виростив цілі кущі. І тепер все померзне! Все загине!
– А він що каже? – поцікавилася Ада.
– Та він гадки не має, що робить, – роздратувалася Аліса. – Каже, в старовинних дохмарних інтернетах збереглися якісь записи, і по ним виходить, що треба сіяти отак. Але я питаю – хіба то підходить для умов Флори? Хіба там сказано, скільки триватиме зима? А можливо, в них зими були коротші? В тих, хто ті файли думав?!
Того ж вечора після школи Аліса одягла Додіка і вирушила до пана Гарбуза. Вона хотіла подивитися на показання садових приладів, та мені здалося, що насправді вона прагнула вмовити сусіда перенести поле у штучну теплицю. Тепер я шкодую, що не пішов із нею, але тоді в мене було багато домашньої роботи, тож я повністю поринув у навчання. Ада ж поїхала на вокзал зустрічати брата – Ярослав мав приїхати на зимові свята. Отже, коли це сталося, Аліса і Додік залишилися самі.
Аліса саме оглядала рослини, коли почула дзвінкий голос Анжеліки.
– То он як виглядають немовлята! – сказала та. – Дивіться дівчата, вони насправді такі огидні, як про них кажуть. Не дивно, що нормальні родини не народжують дітей вдома.
Аліса звела очі. За невеличким парканом вона побачила Анжеліку з Софією та Лізою, що тепер неодмінно супроводжували нахабу.
– Чого тобі треба, Анжеліко? – спитала Аліса непривітно. – Йшла б ти собі додому.
– Буде мені нетутешнє дівчисько вказувати, де мені ходити моєю планетою! – вибухнула та. – Це ви повинні забратися геть! Ненормальні! Водяться з роботами, вирощують дітей з народження. Порсаються в землі! Дівчата, подумайте, вони з цим прищелепкуватим Гарбузом вирощують їжу. Яке дикунство!
Дівчата з натугою зареготіли.
– А тобі що? – Спитала Аліса. – В усіх Ста Світах роботи зрівняні в правах з людьми. Навіть на такій відсталій планеті, як Флора, з цим мали б змиритися.
– Мої батьки кажуть, що це деградація. – Сказала Анжеліка. – І саме через таких людей, як твої батьки, таке стало можливим. Що далі? Почнемо вирощувати їжу? Або почнемо народжувати дітей, як в первісні часи? Ти хочеш, щоб в твоєму животі зростало таке створіння, Софія?
– Святий Зевсе, ні! – Відповіла та.
– А потім, – продовжила Анжеліка, впритул дивлячись в сестрині очі, – дитина розриває материнський живіт і виходить назовні. Це так натурально, так екологічно, так прогресивно, як і товаришувати з роботами!
– Не верзи дурниць! – розізлилася Аліса.
– Що? Правда очі коле? – шипіла Анжеліка. – А ваша трава? Навіщо це все? Що ви робитимете далі? Може, почнете їсти тварин?!
– Ну все, годі! Забирайся геть! – крикнула Аліса.
Та Анжеліка схопила жменю снігу, зліпила з нього кулю і жбурнула в Алісу. Проте сніжка втрапила у Додіка, який сидів поруч у візочку. Аліса оскаженіла, підняла перший ліпший шмат снігу та відповіла тим же, поціливши Анжеліці у самісіньке обличчя. Анжеліка заверещала.
– Вона мені в око попала! Я розкажу батькам! Ти пошкодуєш!
Однак вони таки швидко забралися геть.
На крики з дому прибіг пан Гарбуз. Все це Аліса розказувала мені пізно ввечері перед каміном. Пан Гарбуз зв’язався з паном р’Бебіджем і той забрав Алісу і Додіка додому. Мік поговорив з панами Переями, а камери підтвердили, що першою почала Анжеліка тому Алісу лише формально пожурили.
– Дивись, що дав мені пан Гарбуз, – сказала Аліса. – Він змолов частину зерен, що були на посів, щоб потренуватися.
На долоні в Аліси лежав маленький симпатичний кекс.
– А ще пан р’Бебідж допоміг роздрукувати суміш для кексів. Вони знайшли стару програму для кулінарів – це такі люди, які люблять щось готувати самі. Там є готова суміш з борошна, яєць, родзинок і всякого такого. Друкуєш її на принтері, розливаєш у форми – і печеш у мікрохвильовці. Пан Гарбуз додав своє борошно прямо у ту суміш та залив молоком. Дуже смачно! Спробуй!
Я відкусив маленький шматочок, було солодко, але їсти після вечері мені не хотілося.
– Ти не будеш? – спитала Аліса.
Я хотів був сказати, що залюбки поласую кексом завтра, та Аліса вже проковтнула його. Аж раптом вона сіла поруч і заплакала. Я обійняв сестру за плечі і сидів, дивлячись на вогонь, поки вона не заспокоїлася.
далі буде...
Розділ 2
Розділ 3
Розділ 4
Потроху ми звикали до шкільного буття. Домашні завдання виявилися не надто складними, тож у нас лишалося достатньо часу на розваги і відпочинок. Після уроків, поки не потемнішало, ми почали ходити у гості до Вови. В маєтку пані Трускавки також є чудове велике озеро, але там немає риби, тому Аліса змогла плавати з нами. Просто на пляжі ми робили домашні завдання, і поверталися додому лише тоді, коли вимикалася полярізація куполу. Мік дозволив нам брати Додіка на прогулянки. Малий із задоволенням бавився на траві та тягнув до рота все, що міг вхопити.
Вечорами я любив дивитися у телескоп. Я міг знайти будь-яку зорю на небі за лічені хвилини, скориставшись відповідними програмами імпланту, але мені чомусь подобалось дивитись у телескоп. Я ніби дивився на Всесвіт очима первісних людей, і в цьому було щось бентежне. Часто ми збиралися разом біля каміну – Ада, Аліса та я. Іноді дівчата забирали до нас і Додіка. Ми сиділи навколо вогню, говорили про шкільні справи, обговорювали плани та ділилися думками.
– Скоро почнуться приготування до зими, – одного вечору повідомила Ада.
– До чого? – не зрозуміли ми.
– Ну, сніг, свята, самі розумієте... Не можна знижувати температуру миттєво, рослини треба підготувати до зимування.
– У вас є сніг? – Аліса була вражена.
– Так. А у вас хіба не має?
– Ми кілька разів гралися зі снігом в парку розваг, – зізнався я. – Але щоб отак, на вулиці! Щоб сніг не розтанув – це ж яка має бути температура?
– Зазвичай на Флорі підтримують температуру від -2 до -5, – відповіла Ада.
– Який жах! – сказала Аліса. – Як же ми вийдемо на вулицю?
– Ми вдягнемося. В теплі куртки, шапки, рукавиці. – пояснила Ада.
– Що таке шапка?
– Які ви дивні, – сміялася Ада.
Я рідко бачив, як вона сміється.
– Обов’язково звожу вас на каток. – пообіцяла вона.
Як виявилося, зима на Флорі тривала майже місяць. Ще кілька місяців потрібно на поступове зниження та підвищення температури. Решту року на Флорі панувало літо. Традиція жити у холоді вразила Алісу дуже сильно. Вона казала, що це приклад абсолютно безглуздого наслідування пращурів. Мені здавалося, що вона занадто драматизує. Чесно кажучи, я з нетерпінням чекав на зимові свята – ялинки, вогні, санчата та ковзани. Коли Ада розповідала про зиму, її обличчя світилося. Але поки що до зими лишалася купа часу.
Якось у неділю, коли ми каталися на роверах, Аліса повідомила, що пан Гарбуз повернувся.
– Він зачекінився у мережі, – пояснила вона. – Поїхали, привітаємося?
За хвилину ми вже опинилися на ганку яскраво-червоного будинку. Будинок виглядав дуже красивим та напрочуд ляльковим. З двох сторін здіймалися невеличкі вежі з круглими вікнами, дах був вкритий черепицею того ж кольору, що і ганок. Вишукане різьблення прикрашало двері та вікна, стіни завиті зеленню. Сад був справжньою принадою маєтку: безліч дивовижних квітів оточували чудернацькі альтанки з плетеними та кованими садовими меблями. В саду стояло кілька гойдалок, багато стільців та химерних вуличних ліхтарів, несхожих один на інший. Ада постукала в двері спеціальним кільцем-кнокером.
– А чому ти не повідомиш у чат? – здивувалася Аліса.
– Пан Гарбуз дещо чудернацький. – сказала Ада так, ніби це все пояснювало.
– Йду, йду, – почувся з будинку веселий голос.
За мить двері відчинилися, і на ганок вистрибнув огрядний дядечко з довгою бородою. Він був вдягнений в широкі барвисті штані та смугасту шапку. Його сорочка з короткими рукавами рясніла різнокольоровими папугами.
– Ада! Сонечко моє! Як я скучив, – сказав він, стискаючи її долоні. – Привіт-привіт! – говорив він, тиснувши наші руки.
– То ви – діти Чанів? Ясно, ясно! Приємно вас нарешті побачити. Востаннє ви тут відпочивали років зо десять тому. Як летить час! Пам’ятаєте? Певно що ні, ви були зовсім маленькими. – і він показав рукою наш зріст на рівні свого коліна.
– Що будете пити? – далі вів пан Гарбуз. – В мене є чудовий напій! Л-І-М-О-Н-А-Д, – повільно вимовив він. – Знаєте про таку річ?
– Ні, – сказала Аліса, – а що то є?
– О! Це дуже натуральний старовинний напій. Не те, що сучасна принтерщина! Стара перевірена часом хімія: ортофосфатна кислота, диоксид вуглецю, азорубін та тартразин, – замріяно сказав він. – Пригощайтеся!
І пан Гарбуз з великою обережністю дістав з круглого білого ящика пляшечки з напоєм жовтого кольору. Напій був холодний, солодкий та щипав язика.
– Що це за ящик? – спитала Аліса.
– Це? О, це холодильна камера. – відповів пан Гарбуз.
– В домі? Навіщо?
– Моя люба панночко, не всі люди друкують свою їжу на принтерах! – посміхнувся пан Гарбуз.
– А звідки ж її тоді взяти? – вражено запитала Аліса.
– А ви знаєте, як добували їжу первісні люди на прадавній Землі? Вони її вирощували. Як ото ми зараз вирощуємо квіти. – і пан Гарбуз широким жестом вказав на свій пишний сад.
– Але, – занепокоєно промовила Аліса. – Я чула, що щоб виростити квіти та дерева, використовують добрива, які беруться, пробачте, з… гною?!
– Саме так. – підтвердив пан Гарбуз.
– Святий Зевсе! Яка гидота! – скривилася Аліса й підозріло покосилася на свій напій.
– Не переймайтеся так, юна пані! – засміявся пан Гарбуз. – Ходімо я вам дещо покажу.
І він провів нас залитим сонячним світлом садом до комори, де в одній з коробок зберігалися невеличкі гранули, що не мали ані кольору, ані запаху. Пан Гарбуз пояснив, що це перевірена часом хімія, яку використовують для вирощування рослин та у боротьбі зі шкідниками.
– Абсолютно натуральний та якісний продукт, – з гордістю говорив він. – Аміачна селітра, добрі старі пестициди. Я, на відміну від багатьох, не використовую в своєму господарстві НВТ. Всі ці нано-вуглеводні, хто-зна який вплив вони матимуть у довготривалій перспективі. Але це що! Зараз я розпочинаю дуже цікавий проект.
І він показав нам поштовий контейнер.
– Ранком я прилетів з ним з самісінького Нью-Токіо, – з гордістю і навіть пихою вів пан Гарбуз. – З історичних фондів. Законсервовано було безліч років. Велика коштовність. Але я спромігся дістати!
– Що це? – тепер Аліса здається зацікавилася.
– Пшениця!
Й пан Гарбуз розповів, що йому вдалося дістати рідкісні зерна пшениці того ж виду, що вирощувалися ще на пра-Землі. І він задумав амбітний проект: виростити врожай та спекти з нього (вірніше, з борошна) кекси до святкового ярмарку Дня Колонізаторів.
– Ви знаєте як виростити пшеницю? – вже з повагою запитала Ада.
– Уявлення не маю. – щиро зізнався пан Гарбуз. – Ба більше скажу, я певен, що у Ста Світах не знайдеться жодного спеціаліста, хто на практиці робив щось подібне. Принтери! Все захопили принтери.
– То як ви збираєтеся впоратися з такою задачею? – не втримався я.
– Уява та натхнення, хлопчику мій. Уява та натхнення!
Я не очікував, що Аліса зацікавиться “технологіями пращурів”, але її вразив ентузіазм пана Гарбуза.
– Цікаво вміти робити те, що більше ніхто у світі не вміє, – пояснила вона. – Це вже не старі технології, а добре забуті старі, тобто інновація. А я люблю інновації, – жартувала сестра.
Коли Аліса попросилася до пана Гарбуза у помічники, той радо погодився.
– Звичайно! Зайві руки мені не завадять. – сказав пан Гарбуз. – Зараз дуже важливо визначити дату засівання поля. З того, що мені вдалося дізнатися, я зрозумів, що насіння має бути засіяно напередодні початку зниження температури.
І він ще довго розповідав нам про нюанси господарювання. З його розповіді стало зрозуміло, що це зовсім непроста задача. Виростити зерно, змолоти муку, спекти кекси – потрібно багато програмування, адже принтер має надрукувати не готові продукти, а інгредієнти до них.
– Такого ніхто досі не робив, – казав нам пан Гарбуз. – Батько Ади, пан р’Бебідж, зробив неоціненний внесок в цю справу. Без його допомоги і майстерності програміста я навряд чи наважився б на такий експеримент.
З того дня кожні вихідні Аліса проводила у пана Гарбуза. Ми з Адою також приходили на кілька годин, щоб вигуляти Додіка та подивитися, як просувається справа. Додіку дуже подобалося повзати квітником, полюючи на сонечок, поки ми спілкувалися з сусідом. Під поле пан Гарбуз виділив чималу ділянку землі вздовж самісінької дороги. Спочатку прилетів старенький трактор і скопав землю.
“Мені дуже пощастило знайти такий старий агрегат,– повідомив пан Гарбуз. – Мій добрий друг, історик генетики з інституту Sonic Hedgehog, професорка Радчук позичила мені не лише п’ять кілограмів зерна, а й старовинну сіялку. Вона запрограмована на висадку зерна сітковим методом, на глибину п’яти сантиметрів та на такій же відстані одне від одного. Це дозволяє рослинам почуватися якнайкраще. Проблема, передусім, полягає в тому, що зерно довго пролежало у законсервованому стані. Ми й гадки не маємо, як воно зійде у відкритому грунті, тому ми створимо для нашого поля максимально сприятливі умови. Датчики вологи та світла допоможуть регулювати мікроклімат ділянки. На Флорі мало ультрафіолету, оскільки Альфа випромінює переважно в інфрачервоному спектрі. В садах та парках ми звикли вирощувати тіньолюбні модифіковані сорти рослин, але з пшеницею буде складніше. Вона любить багато світла, тож потрібно додатково освітлювати ділянку.”, – такою була його розповідь.
Ми з паном Гарбузом годинами сиділи за програмуванням садових приладів. Треба розрахувати оптимальну кількість фосфорно-калійних та азотних добрив, задати інтервал рН грунту, в якому зростатиме зерно. Все це ускладнювалося малою кількістю достовірної інформації, що ми мали. Пан Гарбуз, здається, початився з усіма знавцями Ста Світів – від істориків ботаніки до спеціалістів з економіки прадавнього світу. Зрештою все було готове, сіялка зробила свою справу, а на пульт керування почали надходити перші дані про стан справ на полі. І ми почали чекати сходів.
В наших умовах при температурі 20°C зерно мало прорости на 7-8 день.
– Спочатку воно набирає воду і розбухає, – пояснював пан Гарбуз, – потому з зерняти проросте корінь та колеоптиль. Колеоптиль – то перший лист, справа якого пробити землю та вибратися на поверхню, тоді він перестане рости і з’явиться більш м’яке зелене листя.
Аліса додала до приладдя маленьку камеру – і ми змогли спостерігати за тим, як проростають зерна. Рівно через тиждень ми побачили перші сходи, але повністю поле вкрилось зеленю ще за тиждень. Минуло трохи часу – і поле рясніло пучками зеленої трави. Тоді ж почалося зниження температури на Флорі.
Ми швидко відчули зміни: зранку потрібно було вдягати куртки, комахи ніби зникли, птахів стало менше. Пан р’Бебідж перемістив коропів зі ставку у закритий басейн. Одного дня ми навіть побачили магнітний збирач, величезну літаючу тарілку, яка висіла під куполом і заманювала птахів у середину.
– Цей збирач потім поміщається у зореліт та відвозить птахів зимувати у зоопарк Флора-сіті, – пояснила нам Ада.
З кожним днем похолодання Аліса нервувала все більше і більше. І коли нарешті ранком ми прокинулись і побачили подвір’я, вкрите снігом, вона ледь не заплакала.
– Ну чого він мене не слухає? – бідкалася сестра. – Я кажу йому: пан Гарбуз, звідки ви взяли ту ідею, що пшениця виживе взимку? Справді, ну поглянь, листя жовкне і опадає! Все, що зеленим було, вмерло. А в школі сказали, що трава зійде навесні з зерняток, що перезимують у землі. Зерняток! А пан Гарбуз? Він виростив цілі кущі. І тепер все померзне! Все загине!
– А він що каже? – поцікавилася Ада.
– Та він гадки не має, що робить, – роздратувалася Аліса. – Каже, в старовинних дохмарних інтернетах збереглися якісь записи, і по ним виходить, що треба сіяти отак. Але я питаю – хіба то підходить для умов Флори? Хіба там сказано, скільки триватиме зима? А можливо, в них зими були коротші? В тих, хто ті файли думав?!
Того ж вечора після школи Аліса одягла Додіка і вирушила до пана Гарбуза. Вона хотіла подивитися на показання садових приладів, та мені здалося, що насправді вона прагнула вмовити сусіда перенести поле у штучну теплицю. Тепер я шкодую, що не пішов із нею, але тоді в мене було багато домашньої роботи, тож я повністю поринув у навчання. Ада ж поїхала на вокзал зустрічати брата – Ярослав мав приїхати на зимові свята. Отже, коли це сталося, Аліса і Додік залишилися самі.
Аліса саме оглядала рослини, коли почула дзвінкий голос Анжеліки.
– То он як виглядають немовлята! – сказала та. – Дивіться дівчата, вони насправді такі огидні, як про них кажуть. Не дивно, що нормальні родини не народжують дітей вдома.
Аліса звела очі. За невеличким парканом вона побачила Анжеліку з Софією та Лізою, що тепер неодмінно супроводжували нахабу.
– Чого тобі треба, Анжеліко? – спитала Аліса непривітно. – Йшла б ти собі додому.
– Буде мені нетутешнє дівчисько вказувати, де мені ходити моєю планетою! – вибухнула та. – Це ви повинні забратися геть! Ненормальні! Водяться з роботами, вирощують дітей з народження. Порсаються в землі! Дівчата, подумайте, вони з цим прищелепкуватим Гарбузом вирощують їжу. Яке дикунство!
Дівчата з натугою зареготіли.
– А тобі що? – Спитала Аліса. – В усіх Ста Світах роботи зрівняні в правах з людьми. Навіть на такій відсталій планеті, як Флора, з цим мали б змиритися.
– Мої батьки кажуть, що це деградація. – Сказала Анжеліка. – І саме через таких людей, як твої батьки, таке стало можливим. Що далі? Почнемо вирощувати їжу? Або почнемо народжувати дітей, як в первісні часи? Ти хочеш, щоб в твоєму животі зростало таке створіння, Софія?
– Святий Зевсе, ні! – Відповіла та.
– А потім, – продовжила Анжеліка, впритул дивлячись в сестрині очі, – дитина розриває материнський живіт і виходить назовні. Це так натурально, так екологічно, так прогресивно, як і товаришувати з роботами!
– Не верзи дурниць! – розізлилася Аліса.
– Що? Правда очі коле? – шипіла Анжеліка. – А ваша трава? Навіщо це все? Що ви робитимете далі? Може, почнете їсти тварин?!
– Ну все, годі! Забирайся геть! – крикнула Аліса.
Та Анжеліка схопила жменю снігу, зліпила з нього кулю і жбурнула в Алісу. Проте сніжка втрапила у Додіка, який сидів поруч у візочку. Аліса оскаженіла, підняла перший ліпший шмат снігу та відповіла тим же, поціливши Анжеліці у самісіньке обличчя. Анжеліка заверещала.
– Вона мені в око попала! Я розкажу батькам! Ти пошкодуєш!
Однак вони таки швидко забралися геть.
На крики з дому прибіг пан Гарбуз. Все це Аліса розказувала мені пізно ввечері перед каміном. Пан Гарбуз зв’язався з паном р’Бебіджем і той забрав Алісу і Додіка додому. Мік поговорив з панами Переями, а камери підтвердили, що першою почала Анжеліка тому Алісу лише формально пожурили.
– Дивись, що дав мені пан Гарбуз, – сказала Аліса. – Він змолов частину зерен, що були на посів, щоб потренуватися.
На долоні в Аліси лежав маленький симпатичний кекс.
– А ще пан р’Бебідж допоміг роздрукувати суміш для кексів. Вони знайшли стару програму для кулінарів – це такі люди, які люблять щось готувати самі. Там є готова суміш з борошна, яєць, родзинок і всякого такого. Друкуєш її на принтері, розливаєш у форми – і печеш у мікрохвильовці. Пан Гарбуз додав своє борошно прямо у ту суміш та залив молоком. Дуже смачно! Спробуй!
Я відкусив маленький шматочок, було солодко, але їсти після вечері мені не хотілося.
– Ти не будеш? – спитала Аліса.
Я хотів був сказати, що залюбки поласую кексом завтра, та Аліса вже проковтнула його. Аж раптом вона сіла поруч і заплакала. Я обійняв сестру за плечі і сидів, дивлячись на вогонь, поки вона не заспокоїлася.
далі буде...